Читати книгу - "Сонячна машина"

щось одповiв ласкавiй дiвчинi. I нiщо, нiщо його не цiкавить. Нагорi в домi трохи не сталося вбивства: друкар застав свою кохану з одним iз малярiв — i таке там пiднялося, нагорi, що аж старий граф хотiв iти втишувати: крик, вереск, гуркiт меблiв, хрип, гарчання, тупiт нiг, гупання тiл. Тепер малярi забирають свої фарби, машинки й збираються мандрувати до Iталiї.

Макс лежить i не слухає.

Графiвна Труда цiкавiше розповiдає: по вулицях Берлiна помiтний якийсь чудний, дивний рух. Якiсь люди то кiньми, то на двоколесах дiловито кудись їздять. Дiловито, швидко, з якоюсь метою. О, зовсiм не по траву й не по дрова! Абсолютно нi! Та навiть на моторових двоколесах Труда бачила! Серйозно, серйозно, на моторових! Що може це значити?!

Доктор Рудольф iзнизує плечима: хто його знає. Але Макс i плечима не знизує — не слухає, не чує, не вiдповiдає.

I графiвна Труда бере панi Штор пiд руку й веде її геть од цих нудних, слабодухих, розквашених мужчин. Фе, сором їм!

* * *

Нi, нi, площинки для спорту принц Георг не вишукує вже для принцеси Елiзи. Iнша площа й iнший спорт маь бути. Величини i страшний спорт: то переможе у велетенськiй борнi-воля, дух, людяне чи матерiя, черево, тваринне?

Так стоїть питання у принца Георга й принцеси Елiзи. Не до площинок тут. Ворог — сильний, лабетистий, цупкий. Сонячна машина — отрута сильна, прониклива до мозку всiєї iстоти людини — роз'їдає волю, розум, честь, обгортає душу сонним чадом. Треба стьобати, колоти, струшувати, треба палити уяву вогнем минулого, треба слiпити фарбами майбутнього, щоб найрiднiшi, найближчi душi пробудити вiд чаду проклятої Машини.

Принц Георг щовечора вертається зеленкувато-блiдий вiд утоми, колючоокии од роздратовання, але сталевий i пружинистий вiд загострення волi. Батальйони ростуть — записано три тисячi двiстi «Друзiв Ладу». Але страшно трудно вишукувати своїх: усi ж покидали свої помешкання, порозпорошувались, позалазили в нори. Треба вiд одною до другого, треба непомiтно для сонцеїстiв, треба надзвичайно обережно. Склади зброї вже в руках, вже пiд охороною «Друзiв Ладу», вже наготовi. Але хто знає, чи не зруйнує весь план якась непередбачена дрiбниця, чи не злякає передчасно людську отару, не викличе перед реченцем панiки й одчаю в неї. Ех, треба, треба позаарештовувати й понищити всiх так званих проводирiв, а насамперед отого кривого доктора Штора.

Але принцеса Елiза рiшуче проти цього. Не можна. Непотрiбно. Зайве. Рiч не в якихсь кривих докторах, а в батальйонах. Нiякий кривий доктор нiчого не зробить, коли органiзацiя батальйонiв пройде добре, коли маса буде захоплена зненацька, рiшуче, iрiзно. Коли загримлять гармати й уся зброя буде в руках «Друзiв Ладу», що можуть зробити якiсь кривi доктори и усi проводирi?

I так само принцеса Елiза рiшуче стоїть за те, щоб принц Георг якомога конспiративнiше поводився, щоб маса абсолютно не знала, хто є душею всiєї справи Комiтет «Друзiв Ладу» — от i все. А пiсля перемоги — о, тодi iнша рiч!

Iз цим i принц Георг мусить згодитися. Дiйсно, яка йому користь од перемоги, коли якийсь дикий сонцеїст уб'є його? I яка користь принцесi, коли його не буде? Невiнчаною вдовою сумно радiти?

I граф Елленберг теж iз цим дуже-дуже згоджується Хто знає, що буде? Перемога нiби безсумнiвна. А раптом — невдача? Тодi ж сонцеїсти, ця худоба, ця розлючена отара, на дрiбнi шматки роздере всякого, хто робив замах на її тваринне життя, на її жуйку.

I граф Адольф тiльки хитро та мовчазно посмiхається, коли графиня часом допитується, коли ж має бути вже офiцiальне весiлля принца Георга та принцеси Елiзи. I чи по-старому буде воно? Чи в церквi вiнчатимуться?

Мовчить граф Адольф i загадково посмiхається, i заклопотано питає матiр, чи не залишилось у неї часом десь у льохах хоч пару пляшок вина?

А, коли принц Георг щоранку пильно дивиться надворi на термометр, графиня про себе посмiхається, дуже цiкавиться принц температурою.

* * *

Ранок. Калюжки затягненi гранчастими скляними шрамами. Дзвiнко й сухо хрустять вони пiд цiкавим натиском чобота. Обрiй неба шафраново-жовтий, вiд нього тягне рiжучим, колючим вiтром, i розгублено, самотньо пурхають рiденькi снiговi метелики.

Порожнi, пустельнi вулицi Берлiна з жовто-шафрановими блисками безживних вiкон. I тiльки — дивна, неймовiрна рiч! — туди й сюди прожогом проносяться мовчазнi закутанi люди на конях, на гуркотливих моторах i на двоколесах тихеньких, дренькiтливих. I лунко, незвичайно голосно цокають копита по асфальтi, загадково торохтять i лопотять мотори, такi таємнi, дивнi, давно забутi. Вiкна розчиняються, зарослi, зачучверенi голови висуваються й здивовано, з непорозумiнням, з острахом проводжають здичавiлими очима таємнi постатi.

Навiть уночi в густiй насиченiй тьмi коридорiв-вулиць не вгаває цей дивний, мовчазний, незрозумiлий рух.

Але знову настає сивий, суворо-хмурий, колючо iзпряний ранок. I все тихо. Не чути нi цокання копит, нi лопоту моторiв. Нiч розжувала їх темною пащею, проковтнула, i тиша вiльно, спокiйно тече пустельними кам'яними каналами.

I вмить страшенний громовий довгогуркочучий вибух роздирається над пустельною тишею. Вiтер перелякано, несамовито котить його по кам'яних тунелях, гупає об вiкна, струшує будинками, дзвенить непотрiбним посудом у непотрiбних шафах i розчепiрює жахом очi.

1 знову мертва, затаєна, страшно мовчазна тиша; знову невпинний колючий свист вiтру. Жах в очах розтає, родячи непорозумiння. Тихо, обережно розчиняються вiкна, дверi на вулицi, хижо-нашорошено визирають голови.

— Що це було?!

— Не знаємо.

— Це гармата?

— Нi, мабуть, вибух на складах маюну.

— Нi, гармата.

I знову голови тихо ховаються, по вулицях когтистий вiтер iз свистом стьобає застиглу нашорошену тишу.

Раптом новий вибух пiдкидає напруженi тiла, за ним зараз другий, такий самий. Зчепившись у гуркотi, вони качаються по небу, по дахах домiв, по помертвiлих душах.

I зараз же за цим по зацiпенiлих вулицях пролiтає скажений лопiт моторiв, цокiт, брязкiт, гупiт копит i металiчний, ляпаючий, жахно-кричущий рев сурм. Знову вiкна й дверi на вулицi розчиняються, знову голови хижо, злякано висуваються. Летять коридорами на конях, на двоколесах таємничi, загадковi люди, завертають на обидва боки мiдянi довгi й короткi сурми й прискають iз них у стiни, у вiкна, в голови металiчними, гунявими, дзвiнкими, високими звуками. А посеред звукiв металу рiзкий, рупорний, велетенський крик — Всi на площi! Всi на площi! Всi на площi! Голови тихо, боязко перезираються, перегукуються, до стра ху, тривоги й непорозумiння вплiтається цiкавiсть: хто такi цi сурмачi? Що там є на тих площах?

I потроху голови висуваються на вулицi, туляться попiд стiнами, сахаються в заїзди вiд лiтаючих верхiвцiв, вiд ляпаючих