Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Ця сцена тривала не більше як п’ять секунд. Волокін не встиг навіть поворухнутися. Закам’янілий. Спустошений.

Каздан крикнув, намагаючись скинути з себе труп:

— Машина!

Волокін нарешті прийшов до тями. Відкинув пістолет і побіг до другого джипа. Перешкодити Гартманові втекти. Розбити його машину з ризиком розбитися самому. Він устромив ключ запалювання. Хотів обернути його, коли удар із розгону відкинув його на вітрове скло. Гартманові спало на думку те саме. Він ударив його машину своєю. Росіянин спробував вийти з кабіни. Неможливо. Дверцята заклинило. Крізь скло він побачив, як Каздан повзе в червоній траві. Побачив, як Гартман, увесь залитий кров’ю, вискочив із джипа з береттою в руці. Побачив, як той наближається, наставивши зброю, до НЬОГО.

Волокін спробував дати задній хід. Нічого не вийшло. Керування автоматизоване. Прочитав написи на коробці швидкостей. Наступної секунди побачив Гартмана зовсім близько, з націленим пістолетом. Постріл. Скло затріщало. Волокін скрикнув. Його кров бризнула на щиток приладів. Його кров змішалася зі скалками скла. Його смерть була тут, поруч, відкинута на вітрове скло й на сидіння.

Секунда напруженого чекання.

Секунда часу, що біжить у зворотному напрямку.

Але ні: він не помер.

Він навіть не був поранений.

Вітрове скло розлетілося на друзки вже по-справжньому. Голова Гартмана просунулася в кабіну. Половина його черепа принаймні.

Позаду себе він побачив людей у чорних комбінезонах. У куленепробивних жилетах. У шоломах. Із найсучаснішими рушницями НК G36. Це снайпери з Бригади розшуку і швидкого реагування. Заборона їхніх шоломів виблискували в повітрі наче виготовлені з кварцу.

Волокін вибухнув сміхом, розгублений і приголомшений. Фрагменти мозку поприлипали до його обличчя. Щоки в нього були посічені скалками скла. Він засміявся. Розколота голова Гартмана лежала в нього на колінах. Страховище було мертве. Волокін колисав його своїми обляпаними кров’ю руками.

За кілька секунд він вибрався з машини. Люди з Бригади швидкого реагування витягли його звідти, наче макрель із банки консервів. Він побіг підтюпцем до Каздана, який уже перебував у руках команди швидкої допомоги, з кисневою маскою на обличчі.

Чоловік у чорному комбінезоні і з піднятим заборолом шолома сміючись промовив:

— Ви були нашими маленькими кіньми. Нашими маленькими троянськими кіньми.

83

Діти співали з тією самою невимушеністю, з якою вони купаються в річці.

З якоюсь дивовижною плинністю й гнучкістю, але водночас весело і жваво.

Кожен їхній звук зберігав інтимну, потаємну, дзвінку свіжість. Латинські слова злітали з їхніх уст, як ті невидимі клітини, що приносять мир.

Голковколювання душі.

Бальзам для серця.

Коли війська Бригади розшуку та швидкого реагування вторглись у центр анклаву, Каздан і Волокін пішли з ними. Зрештою, це було їхнє розслідування, їхня перемога. Хай навіть тепер Бригада кримінальних розслідувань і Бригада розшуку та швидкого реагування взяли цю справу на себе й проникли в «зону чистоти» як завойовники.

Люди в чорних комбінезонах бігали всюди. Вимахували рушницями. Це було схоже на безшумне пограбування, де ніхто не чинить ніякого опору, де не чути жодного крику. Де вороги неозброєні й воювати не налаштовані.

Каздан і Волокін удвох помітили одну деталь, у той час як солдати розгорнули стрій навколо центрального символу «Колонії» — руки, піднесеної до неба.

Вони почули спів.

Спів долинав із консерваторії. Вони попрямували до цієї дерев’яної будівлі, що стояла біля церкви, тоді як групи «Анти-Командос», «Скелелази», «Пролом» і «Снайпери» далі виконували завдання.

Каздан і Волокін відчинили двері з великою обережністю.

Стомлені, закривавлені, виснажені, вони опустилися на стільці зі світлого дерева.

Була десята година ранку.

Цього дня, 28 грудня, як, мабуть, і щодня, хор проводив репетицію.

І ось тепер Каздан, на прізвисько «Дудук», слухав Miserere, відчуваючи, як у ньому змішуються дуже різні й водночас не такі вже й далекі одна від одної течії виснаження й хвилювання. Miserere Ґреґоріо Аллеґрі звучало всередині й зовні, пестячи його кістки, проникаючи в його плоть, анестезуючи його нерви.

Miserere.

Мабуть, саме ця похоронна молитва лежала в основі всієї їхньої історії.

Каздан не намагався склеїти докупи її окремі фрагменти. Не намагався зрозуміти, як він і Волокін залишилися в дурнях. Як вони стали заручниками таємної і прихованої операції РЕЙДу, Підрозділу пошуку, допомоги, втручання та запобігання. Громадяни Франції, які забезпечили алібі традиційним силам поліції для здійснення їхньої блискавичної операції. Незабаром їм доведеться давати пояснення, і вони матимуть клопіт. Але головне було зроблено. Французька держава визволила своїх підданих.

Каздан усміхнувся. Сама думка про те, що їхні життя були врятовані завдяки зусиллям таких блазнів, як Маршельє, Ренз або Симоні, здавалася кумедною.

Але припустити, що ними маніпулювали здалеку й без їхнього відома, було найкращою або найгіршою комедією, яку тільки можна було собі уявити.

А проте все це вже не мало ваги. Бруно Гартман та його особиста гвардія були нейтралізовані. Убиті. Поранені. Заарештовані. Що ж до безумних лікарів, то офіцер поліції Седрик Волокін із великою втіхою дасть свідчення проти них. Навіть якщо він бачив їх лише крізь хірургічні маски.

Не так важко буде, безперечно, довести й інші їхні злочини. Будуть виявлені їхні установи, апаратура, спеціалізовані місця, де вони чинили насильство над дітьми та підлітками. Не кажучи вже про те, що віднині буде офіційно розслідуване таємниче джерело багатства секти, заховане в теплицях та оранжереях. Неважко буде виявити лабораторії з переробки маку, шляхи збуту наркотиків. Можна навіть сподіватися, що в ході розслідування вдасться знайти письмові бухгалтерські рахунки цієї комерції, незаконної на всі сто відсотків.