Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

— Ви мій рятівник, Сергію Олексійовичу!

— Не я, Пецюра, це він вас примітив. Чому б, ви думали, він панькався з вами в Чернівцях!

— Що ж я маю робити?

— Насамперед дати згоду.

— Згоден, згоден і ще раз згоден! Тепер досить?

— Ні, підпишіть ще оце.

Федоров вийняв з кишені піджака аркуш спеціального паперу і продиктував Клинченкові текст розписки. У ній значилося, що Микола Романович Клинченко добровільно вступає на службу до німецької військової розвідки — абверу, зобов'язується в строк і точно виконувати всі її завдання, зберігати в таємниці все, що може йому стати відомим про її діяльність. Порушення цих зобов'язань карається смертю.

— Підписую без страху, з глибоким почуттям обов'язку. Сподіваюся скоро довести це, — сказав Клинченко, відповідаючи якимсь своїм, далеким від Федорова, думкам.

— Що ж, тепер обміняємося документами, — загадково кинув Сергій Олексійович. — Тримайте!

— Клинченко простяг руку і з великим здивуванням побачив у ній розписку, яку давав Філіппову на тисячу марок. Федоров пояснив:

— За ці гроші вам звітувати не доведеться. Вважайте, що це подарунок фюрера.

— Спасибі, бачу, з вами не пропадеш.

— А тепер поїхали, — сказав Сергій Олексійович тоном начальника, і підвівся.

Пікап «оппель-блітц» з цивільним номером стояв у дворі, тут же на Побережанській. Федоров сів за кермо, і через якихось п'ятнадцять хвилин вони вже минали північну околицю Грубешова.

Обидва мовчали. Клинченко реєстрував у пам'яті дорогу і все на ній: номери цивільних і військових машин, що зустрічались або випереджали їхній «оппель», форму солдатів та офіцерів, які потрапляли в поле зору досить-таки часто. Десь у глибині душі наростало почуття тривоги. Її викликав надто вже інтенсивний рух машин на дорогах прикордоння і наявність тут значних військових сил, аж ніяк до прикордонної охорони не належних.

Але в той час, коли Клинченко старанно ховав свою душевну тривогу за бездумним виразом обличчя, Федоров, навпаки, своєї занепокоєності не таїв. Видно було: щось напружено обмірковує. І коли на обрії з'явились обриси якогось хутора, Миколин супутник нарешті заговорив.

— Все думаю, з чого почати… Мабуть-таки, з попередження, що ви старовинного козачого роду. Ваш далекий прадід був славним сотником. Напишіть для нього якусь цікаву бойову біографію…

— Пробачте, Сергію Олексійовичу, він був звичайнісіньким кріпаком, утік до Таврії.

— Але ж у вас, як і в кожного, — заперечив Федоров, — було два діди. Так отой, другий, сотникував. І взагалі не починайте службу з суперечок з начальством. Слухайте уважно далі. Про прадіда-сотника, про любов до козацької романтики, всмоктану з молоком матері, ви віднині розповідатимете всім своїм знайомим при першій-ліпшій нагоді.

— Для чого?

— Вам доведеться працювати серед козаків, видавати себе за прихильника козацької самостійності.

— Дуже прошу вас, Сергію Олексійовичу, розповісти докладніше, аби я не зробив десь помилку.

— Все свого часу. А зараз при розмові з людиною, до якої ми їдемо, згадайте лише про своє козацьке походження і придумайте що-небудь про переслідування козаків на Кубані, Дону. Одним словом, про становище на тому боці.

— Мені ж про це, як ви знаєте, нічого не відомо.

— Не має ніякого значення. Розкажіть першу-ліпшу історію про так званого куркуля з України.

Клинченко збирався ще заперечувати, але вже було пізно. Федоров круто загальмував біля великого цегляного будинку, оточеного високою дощаною огорожею. Десь у глибині двору загавкала ціла зграя псів. Сергій Олексійович вийшов з машини. За якусь хвилину розчинилася хвіртка. З-за неї з'явився чоловік. Було йому років близько шістдесяти, але тримався він браво. Усією своєю зовнішністю — розкішними нафабреними вусами, високими чобітьми, синьою суконною венгеркою, облямованою сірим каракулем і недбало накинутою на білосніжну спідню сорочку, він нагадував чимось старого дідича. Це враження підсилювали кілька хортів, що крутилися коло нього.

— Здоров, земляче, як ся маєш? — привітно простяг Федоров руку вусатому. Відрекомендував його Клинченкові: — мій старий друг, осавул Війська Донського Шумилін Євстахій Корнійович. Прошу любити, поважати, доведеться зустрічатися.

Миколу відрекомендував коротко:

— Мій помічник.

Поки друзі розпитували один одного про близьких і знайомих, Клинченко, щоб не виказати інтересу до цієї теми, розглядав хутір. Власне кажучи, це був маєток з великим цегляним будинком для власника і кількома невеликими халупами для наймитів та їх родин. Кілька височезних скирт соломи, великі запаси сіна, акуратно складеного під дашками, — все це свідчило про наявність чималого стада худоби.

Шумилін запросив їх до хати. Познайомив з дружиною. І хоч Клинченко, звичайно, нічим не видавав своєї цікавості, господар вважав за потрібне пояснити:

— Луїза Карлівна за походженням німкеня. Живемо в цих краях близько двадцяти років, а дружина і російською, і польською говорить з акцентом.

А втім, Луїза Карлівна, очевидно, в ділах чоловіка активної участі не брала і правила для цього будинку лише своєрідною охоронною грамотою.

Коли господиня розпорядилась подати на стіл все потрібне і вийшла, Євстахій Корнійович почав щільно причиняти двері вітальні.

— Чекай-но, — зупинив Федоров. — Накажи приготувати все, що маєш продати для ресторану. Луїза Карлівна підготує рахунок, а ми тим часом про все й поговоримо.

Повернувшись, господар виразно глянув на Федорова. Той, прочитавши все в цьому погляді, мовчки хитнув головою і додав:

— Можеш говорити цілком одверто. Пан Клинченко — своя людина. Більше того, тепер ти підтримуватимеш зв'язок зі мною через нього.

— Ми майже незнайомі, наче виправдовуючись за своє недовір'я, мовив Шумилін.

— Пан Клинченко відданий прибічник ідеї козачої самостійності і співробітник абверу. Він візьме безпосередню участь у координації зв'язків козацтва Дону й Кубані з українським козацтвом, яке збирається під прапором Скоропадського.

Це вже було новиною і для Клинченка. Та він і взнаки не дав. Тільки подумав: «Бреше для чогось чи й справді збирається відвести мені цю роль?»

Шумилін, заспокоєний, видно, повідомленням земляка, доповів:

— За твоїм дорученням ми з Штовханем об'їздили козаків, які живуть на південний схід від Варшави і в Галичині, а Кир'янов побував у Східній Пруссії. Усім нам, одверто кажучи, здалося, що абвер переоцінює готовність емігрантів активно боротися проти Рад. Дехто, не знаючи, звичайно, про наші зв'язки з розвідкою, одверто заявив: «Радянська влада нам не до вподоби.