Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

залишити військову службу, а з добровольців було створено Запорізький загін під командуванням генерала К. Прісовського. Курінь Січових стрільців і Гайдамацький кіш Слобідської України залишилися окремими військовими частинами. О. Жуковський призначив головнокомандувачем військ УНР підполковника О. Сливинського, колишнього активного учасника українського військового руху. Але останній, зневірившись у здатності військ Центральної Ради протистояти більшовикам, невдовзі відмовився від посади. Після цього О. Жуковський зосередив у своїх руках керівництво воєнними діями.

Радянські загони не переслідували українські війська. Одразу після здобуття Києва переважна більшість петроградських та московських червоногвардійців рушила додому разом із награбованим майном. «Червоногвардійці, беручи звідтіля все, що треба, стали набирати мішки, і коли завелися гарні речі, по мішку зрозуміло, їх треба було відправити додому. Такі явища спостерігалися після київських боїв», — нарікав очевидець цих подій із радянського табору. Інші ж російські загони, за повідомленням зі штабу М. Муравйова, «у достатній мірі розклалися й частиною нами розпущені, частиною поїхали на північ для поповнення й переформування». Незважаючи на стрімке зменшення чисельності своїх військ, М. Муравйов бадьоро доповідав В. Леніну: «Рештки військ Ради відступили на Житомир, де Петлюра і Порш вербують із гімназистів дружину, але, звісно, ми не надаємо цьому значення».

Загрозу для уряду УНР натомість становили російські війська, які прямували з фронту в запілля. За свідченням сучасника, «величезні юрби озброєних ватаг, що складалися з деморалізованих вояків, швендяли по великих шляхах, руйнуючи маєтки, фабрики, все це грабувало, палило, об’їдало і рухалося вглиб краю, переважно на Київ...» На початку лютого 1918 р. штаб Південно-Західного фронту був цілковито ізольований від керівництва військами. Навіть телеграфне сполучення Бердичева з армійськими частинами було спорадичним. Призначений урядом УНР на посаду головнокомандувача Південно-Західного фронту прапорщик Кудря повідомляв українському керівництву: «Спершу ми боролись, опісля зайнялись ліквідацією фронту, ліквідуємо його і зараз — це наше єдине завдання». О. Жуковський фактично перетворив штаб Південно-Західного фронту на демобілізаційний відділ свого похідного штабу.

15 лютого розпропаговані фронтові частини зайняли Бердичів. 17 лютого радянський комісар Південно-Західного фронту Г. Кузьмін звернувся до «революційних» вояків 7-ї армії із закликом розгромити війська Центральної Ради Але фронтовики бажали лише якомога швидше дістатися додому. Тільки незначні військові сили утримували Бердичів, чинячи опір військам Центральної Ради. Тим часом уряд УНР переїхав до Коростеня, а згодом до Сарн. У кількох успішних сутичках із фронтовиками українські війська відновили боєздатність.

Однак втрата столиці й відступ національних військ на Волинь засвідчили, що уряд УНР не міг самотужки дати відсіч більшовицькій агресії. Природним союзником у боротьбі з російськими більшовиками, на думку багатьох українських політиків, були центральноєвропейські держави — Німеччина й Австро-Угорщина, які вже три з половиною роки перебували в стані війни з Росією. Іще наприкінці грудня 1917 р. уряд УНР розпочав мирні переговори з Центральними державами. Уже в ніч на 9 лютого 1918 р. у Брест-Литовському українська делегація підписала з повноважними представниками Центральних держав мирну угоду. За свідченням О. Жуковського, брестські події визначили стратегію українського керівництва: «У цей час мир між Осередніми державами і Україною був вже заключен. Настрій тоді про допомогу прийняв колосальні розміри. Тільки про допомогу ішла розмова, на її тільки і покладали майже всі надії...»

Керманичі УНР сподівалися, що Центральні держави не відмовляться надіслати до України легіон Українських січових стрільців та сформовані в таборах для полонених українські військові частини. Та коли уряд УНР звернувся до Центральних держав із проханням надати допомогу в боротьбі з більшовиками, німецьке керівництво побачило в цьому зручний привід для військової окупації України. «Незважаючи на укладення миру, ми й тепер, звичайно, не могли відвести всі наші боєздатні сили зі сходу, не могли залишити зайняті області їхній власній долі... — згадував начальник німецького Генерального штабу П. Гінденбург. — Наші операції на Україні також не були закінчені. Ми мали вступити в цю країну, щоб упорядкувати її політичні відносини». «На Україні треба було придушити більшовизм, і створити там такі умови, щоб мати можливість отримувати з неї військові вигоди і вивозити хліб та сировину. Для цього ми мали сильно просунутися вглиб країни; іншого виходу для нас не залишалось», — свідчив у спогадах генерал-квартирмейстер кайзерівського Генштабу Е. Людендорф.

Спочатку німецьке командування планувало обмежитися лише операцією «поліційного характеру» на Правобережній Україні. З цією метою війська армійської групи генерала А. Лінзінгена 18 лютого 1918 р. вирушили вглиб українських земель. Німці очікували, що після здобуття Києва уряд УНР зможе створити військові сили, здатні звільнити від більшовиків Лівобережжя.

21 лютого військовий міністр УНР О. Жуковський призначив генерала В. Бронського представником українського командування для налагодження відносин із вищим керівництвом німецьких військ, що перебували в Україні. На місцях також були призначені представники української влади, які відповідали за взаємодію з німецькими формуваннями. Але не всім в українському таборі був до вподоби прихід до країни німців. Командир Запорізького куреня ім. К. Гордієнка В. Петрів згадував, яке враження на нього справила звістка про появу нового союзника: «Сталося... Маємо нових спільників. Тих людей у залізних, важких шоломах, з твердою ходою, якимись мертво-карними обличчями, яких від 1914 року вважали ми, ті що були в рядах російської армії, за найлютіших ворогів». У штабі Гайдамацького коша невдоволення спричинив той факт, що «українські загони переходять на становище авангардів австро-німецьких сил і що керівництво боротьбою переходить до рук не українського командування».

28 лютого наступ німців підтримали австро-угорські частини. Група військ генерал-фельдмаршала Е. фон Бьом-Ермолі розпочала «мирну інтервенцію» на Поділлі. «Допомагаючи українському урядові і його боротьбі з насильниками та грабіжниками, ці війська не мають ніяких ворожих нам намірів, бо Німеччина і Австро-Угорщина також мають велику потребу, щоб на Україні настав добрий лад і спокійна праця трудящого люду», — пояснював уряд УНР у відозві до українського народу.

Більшовики поспіхом відтягували свої сили на схід, не маючи надії вистояти проти австро-німецьких військ. Скориставшись розгубленістю ворога, українські війська перейшли в контрнаступ. Уже 25 лютого Запорізький загін здобув Бердичів. 1 березня, після запеклого бою з червоними, гайдамаки С. Петлюри та Січові стрільці Є. Коновальця наблизилися до передмістя Києва. Наступного дня війська Центральної Ради увійшли до залишеної більшовиками української столиці. Кияни радісно вітали визволителів. Ось як описував учасник подій урочистості на Софійській площі: «Повно народу. Багацько дам з квітами. В соборі йде молебень. Радісно гудуть дзвони. А за Дніпром ще б’ють гармати, здається — так близько, десь тут біля нас: це українці переслідують утікаючого ворога. З собору виходить урочиста процесія на чолі з єпископом, співає величезний хор. А від Михайлівського