Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

Левассера, вона втрапила ще в паризький «Універсальний атлас» батька і сина Роберів де Вогонді (1757). Але тут ми можемо простежити очевидний «польський слід», адже Робер-син був вихованцем і співробітником Нанайської академії. Останню утримував колишній польський король, прихильник Просвітництва (та й свого часу кореспондент Івана Мазепи) Станіслав Лещинський (правив у 1704—1709, 1733— 1734 рр.), коли був герцогом Лотаринзьким (1738—1766). Тож картографічні сюжети, пов’язані з Річчю Посполитою, мали певні пріоритети, адже «Україна» була картографічним нюансом саме до карт Польщі. У Вогонді вона знаходиться на польському правобережжі Дніпра. Якщо ж ми візьмемо ширші обрії чи більшу перспективу, наприклад карту Європи, то у Вогонді ми побачимо лише кордон Польщі та Європейської Росії по Дніпру. Тому наприкінці XVIII ст. за умови «скорочення» і зникнення самої Польщі «український сюжет» упав на рівень нижче неї в рейтингу імовірних політико-картографічних проблем. Польща стала «колишньою державою», але залишилася «країною»; Україна ж через набагато меншу або цілком відсутню політичну актуальність як назва на карті почала відверто «блимати», згадуючись дедалі рідше.

Від доброї волі картографів та, певніше, тих установ, на які вони працювали, залежало, залишати на мапі Польщу після її остаточного поділу 1795 р. чи ні. Адже, якщо брати вже звичну з середини XVI ст. наявність на мапі державних та адміністративних кордонів, існувало очевидне право вибору: позначати лише держави (тоді вже не існує ні Польщі, ні тим паче України як адміністративних одиниць) чи звертати увагу ще на «країни» та «народи». Щодо останніх, то в ранньомодерний час «народи» залишилися поза Європою, оскільки варварський бездержавний світ стрімко віддалявся на периферію — Новий Світ, Африку, віддалену Азію, Океанію. «Народи» ототожнювалися з варварськими бездержавними племенами, яких тут уже не лишилося. Європа була континентом державних націй. У Європі, аби потрапити на карту як «не державі», треба було становити певну ексклюзивну спільноту — як от українські козаки, які доволі довго саме як «козаки» протрималися на картах Східної Європи в XVIII ст. Та оскільки етнографічні карти принесе з собою лише «націоналізована» середина XIX ст., то «полякам без Польського королівства» легітимне місце знайти було важко. Поляки на карти не потраплять до появи етнографічних, а от сама Польща на західноєвропейських картах уперто залишиться: як окремий об’єкт, хоч і де-юре не актуальний. Треба було якимсь чином тулити на карту Польщу як країну, а не державу. За винятком, звісно, карт тих, хто її поділив: Росії, Австрії та Пруссії.

За таємною угодою 1797 р. держави-учасниці третього поділу встановили, що сама назва Польщі мусить «зникнути раз і назавжди». Щось у цьому формулюванні нагадує слова Катерини II з іншого приводу: «Аби саме ім’я гетьманів було забутим». Те, що Польща, за словами славнозвісного американця Томаса Джеферсона, стала «країною, стертою з карти світу через розбрат її громадян», породило очевидний прецедент: чи достатньо «стерти з мапи» для того, щоб саме «питання» було знятим? І чи є присутність на мапі необхідною ознакою існування народу та країни?

* * *

Отже, підсумовуючи мандрівку України картами XVII—XVIII ст., ми можемо говорити про те, що після впровадження її назви в європейську географію Бопланом вона на тривалий строк закріплюється у свідомості західних європейців як «країна козаків». Козаки вважалися своєрідною частиною «руського народу». Можна було найчастіше зустріти вужчу локалізацію України — у Наддніпрянщині та на Поділлі, або ширшу — коли так підписувалися усі руські воєводства корони Польської (але із паралельною назвою «Червона Русь»). Протягом Хмельниччини, Руїни, численних антитурецьких кампаній, подій Північної війни Україна стала звичним географічним об’єктом на карті Європи попри те, що їй не вдалося усталити свій суверенітет і вона була розділеною по Дніпру між Польщею та Московією. Іноді її позначали окремим кольором у фактично етнічних межах українства, уникаючи російських або польських кольорів.

До середини XVIII ст. відчувалося доволі чітке розрізнення України (Русі) та Московії, але після Полтави, із розгортанням зовнішньої експансії Санкт-Петербурга на захід та південь значення Гетьманщини в європейській політиці сходить нанівець. Інтерес до України час від часу пробуджується під час російсько-турецьких війн XVIII ст., але розвиток російської картографічної індустрії та поширення в західній літературі офіційної назви Росії впроваджують у картографічний обіг топонім «Малоросія» (щодо Лівобережжя), який констатує остаточне входження України до Російської держави, котра протягом XVIII ст. перестає на Заході називатися Московією.

Із поділами Речі Посполитої між Росією, Австрією та Пруссією і постанням найдражливішого у Східній Європі «польського питання» українські сюжети в картографії набувають лише епізодичного, маргінального характеру на наступні сто років. Поступове зникнення з карти позначило перехідний етап від часів козацької самобутності до формулювання на нових Засадах модерного українського національного проекту.

Від Малоросії до України

XIX століття як певний цілісний «історичний», а вже тим більше картографічний образ України для нас видається вочевидь «довгим» — 1795—1914 рр. 1795 р. відбувся третій поділ Речі Посполитої, який звів кількість «власників» українських земель до двох — Російської та Австрійської імперій. Більша частина північного Причорномор’я з 1790-х рр. належала Росії, а приєднання до неї 1812 р. Бессарабії остаточно засвідчило занепад османських впливів. Війни Австрії та Росії з наполеонівською Францією лише епізодично зачіпали Україну — в сенсі скороминущих незначних змін австрійсько-російського кордону або ж так і не здійснених планів французьких стратегів щодо розчленування західних володінь Росії. Надалі протягом сотні років у Східній Європі були відсутні настільки масштабні воєнні конфлікти, які могли б помітно змінити політичну карту регіону. Основний інтерес Росії був спрямований на Балкани та Близький Схід; програна Кримська війна з морськими державами обійшлася Петербургу втратами дрібними й тимчасовими; Росія, Австрія (з 1867 р. Австро-Угорщина) та Пруссія (з 1871 р. Німецька імперія) до певного часу були міцно пов’язані одна з одною співучастю у контролі польських проблем. Польські повстання 1830—1831 та 1863 рр. були придушені, засвідчивши вихідну недостатність потуги поляків. Очікування, що на цьому просторі міжімперської стабільності сколихнеться якесь нове «питання», видавалося принаймні наївним.

Утім, подібні інциденти «неясності» щодо питання «народ-країна-держава» траплялися не лише з Україною та українцями або Польщею і поляками: наприклад, в амстердамському «Історичному атласі» Шателена і Гудвіла 1720 р. другий упорядник з подивом зазначав щодо Богемії (Чехії), частини Священної Римської імперії: «Хоча цю країну і зображають на всіх картах Німеччини, хоча вона входить до складу імперії, проте залишається самостійною державою. Її закони і звичаї відрізняються від німецьких, навіть мова її інша; тож ці дві причини та держава — вид одиничний і неповторний у цьому просторому краї». Критерії