Читати книгу - "Гелтер Скелтер"

Поки її сусідка по кімнаті тинялася з подружками по клубах і вечірках, Олена залишалася на самоті. Тому в неї було досить часу, щоб поміркувати над примхами земного буття. Чому хтось має змогу щодня вечеряти в кращих закладах, а інші тим часом змушені давитися осточортілими макаронами? Чому в когось щомісяця нова сумочка, одяг або ґаджет, а хтось мусить майже рік ходити в придбаній на речовому ринку в Новоселицях підробкою під «Луї Віттон»? Чому в одних значно більше залицяльників, ніж друзів? Чому комусь усе, а комусь – зеро? Чому життя таке несправедливе?

Загальна відповідь на всі ці питання знайшлася несподівано, немов сніг серед спекотного літа.

Якось у неділю Олена сиділа в кімнаті гуртожитку, складаючи план майбутнього реферату. Насправді працювати над ним вона мала почати як мінімум із наступного вівторка або навіть середи, але зараз дівчині не було чим зайнятися. Сусідка зранку вшилася кудись у своїх справах, а йти до когось на чай Олені не хотілося. От і вирішила не гаяти часу на безглузді роздуми, а зайнятися бодай чимось корисним. Коли план був готовий майже наполовину, у двері кімнати несподівано постукали. Не встаючи з ліжка, Олена кинула: «Хто там? Заходьте, відчинено!» Навіть не подивилася, кого сюди занесло, бо знала наперед – зараз з’явиться черговий стильно упакований кавалер, спитає її сусідку Тетяну, старшу на два курси, і, можливо, залишить квіти або ще якийсь подарунок для неї.

Проте дівчина помилилася.

Коли двері відчинилися, до кімнати ввійшли двоє – чоловік і жінка. Вони одразу ж привіталися і представилися Тетяниними батьками. Для Олени це стало несподіванкою, адже вона не тільки жодного разу їх не бачила, але навіть не чула, щоб сусідка хоч якось про них згадувала. Тоді ж вона й збагнула, що нічогісінько не знає ані про свою Тетяну, ані про її життя до університету.

Олена з неприхованою цікавістю спостерігала за гостями, а в її свідомості тим часом ламалися всі побудовані за останні місяці шаблони. Дивлячись на те, як кумедно, по-простому, розмовляють між собою батьки Тетяни, як вони незграбно вештаються кімнатою, розкладаючи привезені любій донечці сільські гостинці – домашній хліб, соління, шинку, вареники і ще бозна-що, вона яскраво уявила своїх батьків, а ще – власне майбутнє.

– У вас у місті й попоїсти як слід нема чого,– зауважив між іншим чоловік, ім’я якого Олена, ошелешена побаченим і почутим, одразу ж забула.

– А ти теж пригощайся, не соромся,– додала жінка, простягаючи щойно відрізаний шмат сала з духмяним хлібом і хрустким солоним огірком.– Тут усі свої, дитинко.

Наступної миті дівчина зрозуміла: «сіра миша» має зникнути. І якщо це вдалося її сусідці, то їй теж стане сили, щоби перетворитися.

Ось так і почалося нове життя для Олени Дементьєвої.

Передусім вона позбулася якомога більшої кількості старих лахів. Винесла все на смітник і жодної секунди про це не пошкодувала. Це сталося вже наприкінці першого курсу, а далі процес перетворення пішов набагато швидше. До того ж у запасі Олена мала цілих три літні місяці.

Поки ніхто з університетських приятелів її не бачив, вона почала експериментувати з косметикою. Тут стали в нагоді глянсові журнали і поради фешн-експертів. Розкрутивши батьків серед літа на гроші, дівчина на один день повернулася до Чернівців і оновила гардероб. Обрані нею майки і короткі шорти унаочнили досить апетитні форми Олени, а найближчий «салон краси» позбавив її мишачої сірості, перетворивши на пекучу брюнетку.

Наступна вилазка до міста остаточно змінила її стиль, і наприкінці серпня, коли Олена повернулася до університету, до неї відразу ж почали прилипати масні погляди як студентів, так і звичайних перехожих на вулицях. У гуртожитку вона одразу ж вирушила домовлятися з комендантом. Корчинський не встояв проти великої пляшки ірландського «Джеймсона» і кількох нібито домініканських сигар, а в підсумку Олена оселилася разом з іншою дівчиною, однокурсницею.

Увесь другий рік навчання вона присвятила не лекціям і семінарам, а фітнесу й розвагам у компанії нових друзів, які відтепер постійно крутилися навколо неї і наперебій запрошували на численні вечірки. Десь посеред чергової розваги хтось добре нетверезий через гучну музику в клубі недочув її ім’я і назвав «Ланою». Дівчині це так сподобалося, що вона миттю вхопилася за нове ім’я і відтоді залишалася Оленою лише для найближчих родичів і паспортного столу.

Під кінець четвертого семестру курсу вона витурила однокурсницю з кімнати, бо та одразу завела якогось дешевого коханця. А згодом Лана заприятелювала з Дариною Ковалевською. Вони швидко стали найщирішими подругами й оселилися в Ланиній двісті сімнадцятій.

Усе нібито складалося чудово, однак Лана розуміла: у цьому світі всьому є ціна. Так, вона дійсно багато чого досягла. Цілком перекроїла своє єство, а на таке здатен не кожен. Однак були речі, на які дівчина аж ніяк не могла вплинути при всьому бажанні. І найважливішою з них був університет.

Ланин спосіб життя погано позначився на її навчанні, що, власне, й недивно. Кожна сесія перетворювалася для неї на суцільне мордування і нагадувала штурм найміцнішої фортеці. І ця фортеця з часом ставала неприступнішою. Дівчина боялася: одного разу мури із заліків й екзаменів остаточно зупинять її, і тоді вона приєднається до тих, про кого викладачі кажуть, що вони займають чужі місця і марнують їхній час.

Аж ось цей день настав. І поки декан разом із комендантом розбиралися з прикрим інцидентом у гуртожитку, Лана Дементьєва з кількома іншими бідолахами стояла перед заступником декана, вислуховуючи його вердикт: за надмірну кількість прогулів і погані оцінки всі вони не отримують допуску до сесії. Чим це тхне, гультяї розуміли без пояснень: попереду бовваніло виключення з університету.

Думки про те, що її життя фактично йде шкереберть, ні на мить не давали Лані спокою. Вилетіти перед четвертим курсом – це ж треба докласти безліч зусиль, тим паче в такому демократичному виші, як цей. Зазвичай більшість прогульників і тих, хто розчарувався у виборі фаху, відсіюються ще на першому курсі. А от четвертий – це вже серйозно. Батьки цього точно не зрозуміють, і, крім ущипливого татового «а я тобі казав, я тебе попереджав», на неї чекатимуть майже забуті за кілька років сумні краєвиди рідної Новоселиці, зневажені шкільні друзі – невдахи, що залишилися скніти в рідних стінах, і робота продавчинею в магазині або на місцевому ринку, де завжди потрібні «свіжі кадри». Перспектива, м’яко кажучи, безрадісна.

Однак доля все ж таки змилувалася