Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

Життя людини нагадує випускні екзамени. В обидвох випадках важливішими є висока якість, ніж факт завершення. Студент повинен бути готовим до дзвінка, що повідомить про завершення іспиту, а кожен із нас постійно має бути готовим до миті, коли нас «відкличуть».

У цьому скінченному часі людина повинна довершувати розпочате, але й усвідомити свою скінченність, сприйняти її як частину угоди. Таке життя не обов’язково характерне тільки для героїв. На нашу думку, такий підхід може визначати поведінку пересічних людей. Наприклад, відвідувач кінотеатру очікуватиме радше не зовсім щасливого завершення фільму. Зрештою, те, що звичайні люди потребують кінофільмів чи театральних вистав, свідчить про значущість історичності. Якби важливі речі не потребували пояснення, а отже, з’ясування їхньої розвитку, тобто історичності, люди, замість того щоб годинами сидіти в театрі, задовольнялися б коротенькою «мораллю розповіді», поданою якнайлаконічніше.

Отже, немає сенсу в будь-який спосіб виокремлювати із життя смерть, адже вона до нього належить! Також невідомий спосіб «її подолання», як інколи думають люди, коли шукають безсмерття через розмноження. Бо твердження, що сенс життя в нащадках, помилкове. Наше життя не може поширюватися до нескінченності. Сім’ї врешті-решт вимирають, і колись вимре й людство, навіть якщо спричинить це космічна катастрофа, що знищить усе живе на Землі. Якби смертність позбавляла життя сенсу, то було б неважливо, коли ця смерть настане, у близькому чи далекому майбутньому. Якщо цього не помічати, то можна уподібнитись одній пані, яка з жахом закричала, коли астроном сказав, що кінець світу, найімовірніше, настане через мільярд років. І коли її запевнили: «Але не раніше ніж через мільярд років», — вона полегшено зітхнула, додавши: «Ху-х, а я почула, що ви сказали, що через мільйон». Життя має сенс незалежно від того, довге воно чи коротке, або життя може не мати сенсу, незважаючи на його тривалість. Якщо життя жінки, яка не мала дітей, було позбавлене сенсу тільки через це, тоді виявляється, люди живуть виключно заради наступних поколінь. Це було б лише відтермінуванням проблеми, оскільки кожне покоління передавало б її наступному нерозв’язаною. Єдиним сенсом кожного покоління було б виховання наступного. Але увіковічнення чогось без змісту є безглуздим. Якщо щось не має сенсу, то лише через безсмертя воно його не набуде.

Навіть коли факел гасне, його світло має сенс. Зате безглуздо постійно передавати незапалений факел. «Що створено для світіння, має горіти у вогні», — каже Вільдганс, маючи на увазі терпеливість. Можемо також сказати, що воно повинне світити, поки не вигорить до решти.

Таким чином, ми дійшли до парадоксу, що життя, сенс якого полягає в продовженні роду, є eo ipso безглуздим настільки, наскільки безглузде саме таке продовження. І навпаки, продовження роду має сенс тільки тоді, коли саме життя наповнене сенсом. Отже, якщо сенс життя жінки вбачати тільки в материнстві, це означає позбавляти сенсу життя тих жінок, які не стали матерями. Бо відсутність нащадків не може знівелювати значення вартісних людей. Щобільше, життя всіх предків такої особи було б наповнене сенсом тільки тому, що вони досягли вершини свого розвитку в цій особі. З цього випливає, що життя ніколи не може бути самоціллю, а продовження в нащадках ніколи не може бути його сенсом. Життя набуває сенсу в інших, позабіологічних вимірах: інтелектуальних, етичних, естетичних тощо. Це трансцендентні фактори. Життя транс­цендує себе не в «довжину» (самовідтворення), а у «висоту» (втілення цінностей) чи в «ширину» (у спільноті).

Ці аргументи наведено пацієнтові, якому, з огляду на високу ймовірність генетичних захворювань, категорично не рекомендовано мати дітей. Пацієнт, учитель та письменник, нарешті визнав, що його початкові погляди про те, що інтелектуально плідне життя є безглуздим без нащадків, насправді мали своєрідне матеріалістичне підґрунтя. Він навіть зрозумів, що його початкова позиція була самопрезирством, оскільки через фізичні недоліки переоцінив важливість біологічного «безсмертя». Його запитали, що краще: щоб пам’ять про нього зберіг син, який знемагав від спадкових хвороб, чи щоб він продовжував жити в цілих поколіннях читачів та учнів. Після того як пацієнт це зрозумів, він вирішив розірвати запланований шлюб. Знову ж таки, лікар повинен був утрутитися і сказати, що сенс шлюбу, як і життя, передбачає продовження роду. Задоволення інстинктів та біологічна репродукція є лише двома, але найважливішими аспектами шлюбу. Духовний чинник любові важливіший.

Неповторність людського життя корелює з унікальністю кожної людини. Смерть як часове зовнішнє обмеження не скасовує сенсу життя, а радше є саме тим фактором, що визначає його. Аналогічно й інші внутрішні обмеження лише додають життю сенсу. Якби всі люди були досконалими, то кожного індивіда можна було б замінити кимось іншим. Саме з недосконалості людей випливає необхідність і незамінність кожної особи. Бо кожен є недосконалим по-своєму. Ніхто не є універсально обдарованим, і саме індивідуальні помилки роблять нас унікальними.

Приклад із біології допоможе зрозуміти це краще. Відомо, що одноклітинні форми життя, еволюціонуючи до багатоклітинних організмів, утрачають безсмертя, а отже, величезні можливості. Вони обмінюють усебічність на специфікацію. Так, наприклад, високодиференційована клітина сітківки виконує функцію, яку не може виконувати жоден інший тип клітин. Принцип поділу праці позбавив клітину її функціональної універсальності. Утрату незалежності функціонування компенсує незамінність її в організмі.

Аналогічно в мозаїці кожна частинка є недосконалою у своїй формі та кольорі. Вона набуває свого значення лише в цілісності. Якщо кожен із елементів мозаїки містив би її мініатюрну цілість, то його можна було б замінити будь-яким іншим. Кристал може бути ідеальним у своїй формі, але саме з цієї причини його можна замінити будь-яким іншим зразком тієї ж кристалічної форми. Урешті-решт, кожен восьмикутник подібний на будь-який інший.

Що особливіша людина, то менше вона подібна до певної норми чи ідеалу. Платою за нормальність чи ідеальність є позбавлення індивідуальності. Проте значення індивідуальності, сенс людської особистості завжди пов’язані зі спільнотою. Бо так само, як унікальність частинки мозаїки має цінність лише разом з іншими її частинками, унікальність людської особистості проявляється тільки завдяки своїй ролі в інтегральній цілісності. Таким чином, сенс життя людини як особистості виходить за власні межі і спрямовується до спільноти, тобто трансцендує себе самого.

Людям притаманна емоційна стадність, але спільноти також орієнтують на певні цінності. Проте не лише людина повинна бути частиною спільноти, щоб мати сенс життя, але й навпаки, спільноти черпають свій сенс із індивідів. Тут пролягає основна відмінність між спільнотою і масою. Остання не створює систему для життя індивіда і не толерує індивідуальності. Якщо належність індивіда до спільноти можна порівняти з належністю кожного камінця мозаїці, то належність індивіда до маси можна порівняти з однотипною сірою бруківкою: кожен камінь має ті самі розмір і форму. Жоден із них не має особливого значення для цілого. І сама бруківка насправді не є цілісністю. Її однорідність не має естетичного значення мозаїки і становить лише утилітарну цінність. Так само й у масі втрачаються цінність і гідність людини, лишається лише те корисне, що вона може зробити.

Сенс індивідуальності — у спільноті. Тож із цього погляду цінності особи залежать від спільноти. Але, якщо сама спільнота повинна мати сенс, вона не може обійтися без індивідуальності