Читати книгу - "1984"

— Навіщо? — здивувався трохи ошелешений Вінстон.

Парсонс тріумфально провадив:

— Вона була переконана, що він іноземний шпигун — можливо, його скинули на парашуті абощо. Але в цьому вся заковика, старий. Як думаєш, чому він видався їй підозрілим? Вона помітила, що у нього якісь дивні черевики — вона ніколи не бачила, щоб хтось носив такі черевики. Тож, певно, то був іноземець. Недурна як на свої сім років, правда ж?

— І що з ним сталося? — запитав Вінстон.

— Звідки я знаю? Але я не здивувався б, якби... — Парсонс зробив такий рух, ніби цілиться з гвинтівки, й клацнув язиком, зображуючи постріл.

— Дуже добре, — відсторонено промовив Сайм, не підводячи очей від свого клаптя паперу.

— Звичайно, нам усім треба бути пильними, — погодився Вінстон.

— Не варто забувати, що ми воюємо, — докинув Парсонс.

Наче на підтвердження цих слів, з телеекрана над їхніми головами пролунав звук сурми. Але цього разу йшлося не про чергову перемогу — це було повідомлення Міністерства Достатку.

— Товариші! — радісно вигукнув юний голос. — Увага, товариші! Ми маємо для вас чудове повідомлення. Ми виграли битву за продукцію. Усі дані про випуск споживчих товарів свідчать, що порівняно з минулим роком стандарт життя підвищився не менш ніж на двадцять відсотків. Сьогодні вранці по всій Океанії відбулися стихійні демонстрації, на які вийшли робітники фабрик та службовці контор і, тримаючи прапори, промарширували вулицями, висловлюючи подяку Старшому Братові за наше нове щасливе життя, яке нам подарувало його мудре керівництво. Ось кілька підсумкових цифр. Харчова продукція...

Фразу «за наше нове щасливе життя» повторили кілька разів. Міністерство Достатку тепер часто її повторювало. Парсонс, якого привернув звук сурми, сидів, слухаючи повідомлення з роззявленим ротом, проте на його обличчі застиг вираз узвичаєної нудьги. Він не міг встежити за цифрами, але знав, що якимось чином вони були причиною для оптимізму. Він дістав величезну й смердючу люльку, наполовину забиту вже спаленим тютюном. Оскільки норма видачі тютюну становила сто грамів на тиждень, то йому рідко щастило повністю натоптати люльку. Вінстон курив цигарки «Перемога», які намагався тримати лише горизонтально. Нову порцію мали видати лише завтра, а в нього залишилося тільки чотири цигарки. На мить він спробував абстрагуватися від навколишнього гамору і почав дослухатися до звуків з телеекрана. Повідомили навіть про демонстрації, учасники яких дякували Старшому Братові за підвищення норми видачі шоколаду до двадцятьох грамів на тиждень. А лише вчора, подумав він, було оголошено, що норму видачі шоколаду знижують до двадцятьох грамів на тиждень. Чи можливо, щоб вони проковтнули це лише через двадцять чотири години? Так, вони це проковтнули. Парсонс ковтнув легко, з тупою тваринячою готовністю. Безоке створіння за сусіднім столом ковтнуло з фанатичною пристрастю, з шаленою готовністю розтоптати, обмовити й розпорошити кожного, хто б наважився стверджувати, що минулого тижня норма видачі шоколаду становила тридцять грамів. Сайм також проковтнув це, але у дещо складніший спосіб — застосувавши дводумство. То що, виходить, що він залишався єдиним, у кого ще зберігалася пам’ять?

З телеекрана продовжувала литися казкова статистика. Порівняно з минулим роком зросла кількість харчів, одягу, будинків, меблів, каструль, пального, кораблів, гелікоптерів, книжок, немовлят — зросла кількість усього, крім хвороб, злочинів і божевільних. Рік за роком і хвилина за хвилиною все швидко зростало. Як Сайм до того, Вінстон узяв ложку й став водити нею по блідій розлитій на столі підливі, вимальовуючи різні візерунки. Він з огидою міркував про фізичні властивості життя. Чи воно завжди було таким? Чи страви завжди смакували так, як сьогодні? Він окинув поглядом їдальню — напхану людьми, з низькою стелею, зі стінами, обшмульганими незліченними тілами; з розламаними металевими столами та стільцями, розташованими так тісно, що всі сиділи, торкаючись одне одного ліктями; з погнутими ложками, зазубреними на краях тацями, грубими білими кружками; увесь посуд був брудний і потрісканий; скрізь панував кислуватий запах паскудного джину, поганої кави й непраного одягу. Від цього у шлунку та на шкірі завжди виникало відчуття протесту, породжене підозрою, що тебе обікрали, виманили щось, що колись було твоїм. Щоправда, він не пригадував, щоб було якось інакше. У його спогадах завжди бракувало їжі, шкарпетки й спідня білизна завжди були дірявими, меблі — поламаними й хиткими, кімнати — холодними, поїзди в метро — переповненими, будинки розвалювалися, хліб був чорним, чай — дефіцитом, кава бридко смерділа, сигарет ніколи не вистачало — все було дороге і дефіцитне, окрім синтетичного джину. І хоча, звичайно, з роками справи погіршуються, та хіба це не означало, що порушено сам порядок речей, коли серце щемить від невлаштованості, бруду й убогості, від нескінченної зими, подертих і липких шкарпеток, поламаного ліфта, який ніколи не працює, холодної води, обліпленого піском мила, сигарет, що розсипаються в руках, несмачної їжі з дивним присмаком? Хіба все це не здалося б нестерпним, якби пам’ять поколінь не підказувала, що колись усе це було зовсім інакшим?

Він знову роззирнувся їдальнею. Майже всі навколо були бридкими, і навіть якби їх одягти не в сині комбінезони, а якось інакше, вони б усе одно залишилися такими самими. У дальньому кінці їдальні маленький, схожий на жука чоловічок самотньо сидів за столом, пив каву і кидав навсібіч насторожені погляди. Якщо ти не роззираєшся навколо, подумав Вінстон, можна легко повірити, що й справді зараз переважає встановлений Партією фізичний тип людини: високі м’язисті юнаки та пишногруді дівчата — біляві, жваві, засмаглі на сонці. Насправді, наскільки він міг судити, більшість людей, що жили на Першій Злітній Смузі, були дрібні, брудні і некрасиві. Можна було тільки дивуватися, наскільки у Міністерствах переважав цей схожий на жуків тип людей: маленькі присадкуваті чоловічки, з раннім черевом, короткими ногами, зі швидкими поривчастими рухами, гладкими непроникними обличчями і невеликими очима. Здавалося, за панування Партії найбільше процвітав саме оцей тип людей.

Ще один звук сурми завершив повідомлення Міністерства Достатку, а далі воно змінилося музикою з металічними нотками. Парсонс, унаслідок бомбардування цифрами виповнений невимовним ентузіазмом, вийняв люльку з рота.

— Безперечно, Міністерство Достатку добре попрацювало у цьому році, — сказав він, кивнувши головою з виглядом фахівця. — До речі, Сміт, друже, можеш позичити мені леза для гоління?

— Немає жодного, — відповів Вінстон. — Я вже півтора