Читати книгу - "1984"

— Ну тоді добре, старий, я просто спитав, про всяк випадок.

— Мені шкода, — сказав Вінстон.

Крякання із сусіднього столу, що під час повідомлення Міністерства тимчасово вмовкло, поновилося з іще більшою силою. Чомусь несподівано Вінстон почав думати про місіс Парсонс з її тонким, як павутина, волоссям і запилюженими зморшками на обличчі. Через два роки її дітки донесуть на неї у Поліцію Думок. Місіс Парсонс розпорошать. Вінстона розпорошать. О’Браєна розпорошать. А ось Парсонса, навпаки — ніколи не розпорошать. Безоке створіння з качиним голосом теж ніколи не розпорошать. Кургузі, схожі на жуків чоловіки, які мовчки блукають у лабіринті коридорів Міністерства, — їх теж ніколи не розпорошать. І чорнява дівчина з Департаменту Художньої Літератури — вона також уникне цієї участі. Йому здавалося, він інтуїтивно знає, хто виживе, а хто загине: хоча й він достеменно не знав, що саме треба робити, аби вижити.

Цієї миті його розмірковування грубо перервали. За сусіднім столом упівоберта сиділа дівчина і дивилася на нього. Це була та сама, чорнява. Вона втупилася в нього з напруженою цікавістю, а коли їхні погляди зустрілися — відвернулася.

Вінстонова спина спітніла. Його пронизав болючий спазм жаху. Він минувся майже відразу, але залишив по собі тяжке відчуття. Чому вона дивилася на нього? Чому вона його переслідує? На жаль, він не міг пригадати, чи вона вже сиділа за столом, коли він прийшов, чи підсіла згодом. Але, в будь-якому разі учора, під час Двохвилинки Ненависті, вона сіла відразу за ним, хоч і не мала в тому особливої потреби. Дуже ймовірно, її справжньою метою було дослухатися до нього і з’ясувати, наскільки голосно він кричить.

Він повернувся до своїх попередніх міркувань: можливо, вона й не пов’язана із Поліцією Думок, але ж вона може бути шпигуном-аматором, а це ще небезпечніше. Вінстон не знав, скільки часу вона вже за ним спостерігає, але не виключено, що вона вже дивилася на нього не менше п’ятьох хвилин, і він не міг гарантувати, що протягом цього часу він контролював вираз свого обличчя. Перебуваючи у будь-якому людному місці чи в полі зору телеекрана, було вкрай небезпечно дозволяти собі мимоволі над чимось замислюватися. Тебе могла виказати найменша дрібниця. Нервове посмикування, неусвідомлений вираз тривоги на обличчі, звичка щось мурмотіти про себе — усе, що натякало на ненормальність, на потребу щось приховувати. У будь-якому разі мати вираз обличчя, що не відповідав ситуації (наприклад — вираз сумніву, коли повідомляли про перемогу), було карним злочином. У Новомові навіть існувало відповідне слово: лицезлочин.

Дівчина знову повернулася до нього спиною. Зрештою, можливо, вона й не переслідувала його. Може, вона просто випадково два дні поспіль сідала неподалік від нього. Сигарета погасла, і він обережно поклав її на край столу. Він докурить її після роботи, якщо йому пощастить не висипати з неї рештки тютюну. Можливо, та, що сиділа за сусіднім столом, була шпигуном Поліції Думок, і дуже ймовірно, що вже через три дні він сидітиме у підвалах Міністерства Любові, але все ж таки треба зберегти недопалок. Сайм згорнув свій клаптик паперу й запхав його у задню кишеню. Знову заговорив Парсонс.

— Я не казав тобі, старий, — почав він підсміюючись і водночас тримаючи в зубах люльку, — що мої лобуряки на базарі підпалили спідницю спекулянтки, бо побачили, як вона загорнула ковбасу в плакат з обличчям Старшого Брата? Вони підкралися до неї ззаду й запалили її — цілу пачку сірників використали. Думаю, вона отримала тяжкі опіки. Які бешкетники, га? Але різкі, як гірчиця! Їх тепер у Розвідниках так тренують — навіть краще, ніж було в мої часи. Як думаєш, яку іграшку вони їм недавно розробили? Трубку, якою можна підслуховувати розмови крізь замкові шпарини! Моя мала якось принесла одну таку додому, випробувала на дверях нашої вітальні й сказала, що крізь неї чує удвічі краще, аніж просто вухом. Звичайно, це тільки іграшка, але ти ж розумієш... Так би мовити, спрямовує їх у правильному руслі, еге ж?

Цієї миті з телеекрана долинув пронизливий свист. То був сигнал повернення до роботи. Усі посхоплювалися, щоб долучитися до штовханини перед ліфтами, а з Вінстонової цигарки висипалися залишки неспаленого тютюну.

Розділ 6

Вінстон записав у щоденнику:

«Це було три роки тому. Це сталося пізно увечері у вузькому провулку, неподалік від великої залізничної станції. Вона стояла під стіною біля дверей, під вуличним ліхтарем, який майже нічого не освітлював. У неї було молоде обличчя з товстим шаром косметики. Мене привабила саме косметика — біла маска обличчя і яскраві червоні губи. Партійні жінки ніколи не фарбували своїх облич. На вулиці нікого більше не було, не було там і телеекранів. Вона сказала, що коштує два долари. Я...»

На мить йому стало важко продовжувати писати. Він заплющив очі і помасажував їх пальцями, намагаючись вичавити з них видиво, яке знову й знову поверталося до нього. Він відчув майже непереборну спокусу загорлати, голосно вилаятися. Або вперіщитися головою об стіну, копнути ногою стіл і пожбурити чорнильницю у вікно — вчинити щось шалене, гучне або болюче, що могло б затьмарити його пам’ять, аби вона не катувала його.

Найлютіший ворог, подумав він, це власна нервова система. Напруга в ньому могла стати помітною будь-якої миті. Він пригадав чоловіка, якого кілька тижнів тому проминув на вулиці: звичайний на вигляд чоловік, член Партії, тридцяти п’яти-сорока років, із валізою в руках. Вони були за кілька метрів один від одного, коли ліва половина незнайомцевого обличчя несподівано пересмикнулася. Цей спазм знову повторився, коли вони проминали один одного: то був лише посмик, швидка, наче клацання фотографічного затвора, судома, яка, мабуть, була для нього звичною. Він згадав, як ще тоді подумав: цей бідолаха довго не протягне. І найдужче лякало те, що скоріш за все та конвульсія була підсвідомою. Але, вочевидь, найнебезпечнішим було заговорити уві сні. Він розумів, що від цього неможливо вберегтися.

Вінстон перевів подих і продовжив писати далі:

«Я увійшов за нею у двері, а звідти, перетнувши заднє подвір’я, — до кухні у напівпідвалі. Під стіною стояло ліжко, а на столі — лампа з приглушеним світлом. Вона...»

Йому звело щелепи й захотілося сплюнути. Біля тієї жінки у напівпідвальній кухні він згадав про Катаріну, свою дружину. Вінстон був одружений — принаймні колись. Мабуть, він і тепер вважався одруженим, бо, наскільки йому було відомо, його дружина ще не померла. Йому на мить здалося,