Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

його до старих ночов, що слугували замість труни. Разом із другим тілом ми повинні були винести мій рюкзак, а під час третього рейсу втекти. Перші два рейси минули за планом. Коли ми повернулися, я почекав на товариша, котрий намагався знайти кусень хліба, щоб ми мали що їсти протягом кількох наступних днів у лісі. Я чекав. Хвилини збігали. Я втрачав терпець, оскільки він не повертався. Після трьох років ув’язнення я радісно уявляв свободу, уявляв, як чудово буде бігти в бік фронту. Але цього не сталося.

Тієї самої миті, коли повернувся мій приятель, розчахнулися ворота табору. Чудова срібляста машина із великими червоними хрестами повільно в’їхала на центральну площу табору. Приїхав представник Міжнародного Червоного Хреста із Женеви — табір і його мешканці перейшли під його захист. Представник оселився в сільському будиночку неподалік, щоб бути якнайближче до табору в разі будь-яких несподіванок. Кому потрібна була зараз втеча? Із машини вивантажили коробки з медикаментами, сигарети, нас сфотографували, і нас охопила неймовірна радість. Уже не потрібно було ризикувати, утікаючи в напрямку фронту.

У нашому збудженні ми забули про третє тіло, отож згодом ми винесли його назовні і поклали до вузької могили, яку викопали для трьох тіл. Охоронець, котрий супроводжував нас — порівняно нешкідливий чолов’яга, — раптом став дуже лагідним. Він побачив, що ми можемо помінятися місцями, і намагався здобути нашу прихильність, отож приєднався до нашої короткої молитви, яку ми вимовили над мертвим перед тим, як засипати його землею. Після напруги і збудження попередніх днів і годин, цих останніх днів наввипередки зі смертю, слова нашої молитви за упокій звучали так гаряче, як не звучала жодна молитва, будь-коли вимовлена людиною.

І так минув наш останній день у таборі в очікуванні свободи. Але ми раділи завчасно. Представник Червоного Хреста запевнив нас, що підписано угоду й що табір не будуть евакуювати. Але вночі прибули есесівці на вантажівках і привезли наказ звільнити табір. В’язнів, що залишалися, мусили вивезти до центрального табору, а звідти протягом сорока восьми годин вислати до Швейцарії — обміняти на військовополонених. Ми заледве впізнавали есесівців. Вони поводилися надто дружньо, намагаючись переконати нас не боятися і сідати до вантажівок, розповідаючи, як ми повинні дякувати долі за такий талан. Ті, у кого було ще достатньо сили, вилазили на вантажівки самостійно, серйозно хворих і кволих ми піднімали з труднощами. Мій товариш і я — ми вже не ховали наших наплічників — стояли в останній групі, тринадцять осіб з якої відібрали для наступної вантажівки. Головний лікар викликав тринадцятьох, але оминув нас двох. Групу повантажили, а ми мусили залишитися. Здивовані, роздратовані й розчаровані, ми звинуватили головного лікаря, який вибачав себе тим, що він змучений і спантеличений. Він сказав, що вважав, нібито ми все ще маємо намір тікати. Ми нетерпляче повсідалися, не знімаючи наплічників, і разом із кількома позосталими в’язнями чекали на останню вантажівку. Чекати довелося довго. Урешті ми полягали на матраци у спорожнілій кімнаті охорони, виснажені збудженням кількох останніх годин та днів, протягом яких ми постійно кидалися від надії до відчаю. Ми спали в одязі і взутті, готові до подорожі.

Нас розбудила стрілянина; спалахи трасуючих снарядів і постріли увірвалися до барака. Головний лікар забіг до приміщення і наказав нам лягти на підлогу. Один в’язень стрибнув із верхніх нар у взутті просто мені на живіт. Це остаточно мене розбудило! Ми зрозуміли, що відбувається: фронт дійшов до нас! Стрілянина вщухла вранці. На щоглі табірних воріт майорів білий прапор.

Кілька тижнів потому ми з’ясували, що доля протягом останніх кількох годин грала з нами і кількома позосталими в’язнями. Ми виявили, якими непевними бувають людські рішення, особливо у випадках життя і смерті. Мені показали фотографії, зроблені у маленькому таборі неподалік нашого. Наших друзів, які вважали, що подорожують назустріч свободі, тої ночі есесівці завезли до цього табору, замкнули в бараках і спалили живцем. Їхні частково обвуглені тіла можна було впізнати на фотографіях. Я знову згадав про Смерть у Тегерані.

Апатія ув’язнених, крім ролі захисного механізму, була також наслідком інших факторів. Голод і недосипання сприяли її виникненню (так само, як у нормальному житті), викликаючи загальне роздратування, яке було однією характеристикою душевного стану ув’язнених. Брак сну виникав почасти через докучливих паразитів, які роїлися в жахливо переповнених бараках, де не дотримувалися санітарії та гігієни. Той факт, що ми не мали ані нікотину, ані кофеїну, також сприяв апатії та роздратованості.

Окрім цих фізичних причин існували й душевні, у формі певних комплексів. Ми всі колись були або уявляли себе «Кимось». Зараз нас трактували як повне «Ніщо». (Усвідомлення власної внутрішньої цінності ґрунтується на вищих, більш духовних матеріях, тому табірне життя не може його похитнути. Але скільком вільним людям, уже не згадуючи про в’язнів, притаманна подібна свідомість?) Без постійного розмірковування про це звичайний в’язень відчував себе вкрай упослідженим. Це ставало очевидним під час спостереження за контрастами особливої соціологічної структури табору. Найбільш «високопоставлені» в’язні, капо, кухарі, комірники і табірні поліцейські взагалі не відчували приниження, а навпаки — вважали себе підвищеними! У декого навіть розвинулася мініатюрна манія величі. Душевна реакція заздрісної і буркотливої більшості виявляла себе різними шляхами. Наприклад, я чув, як в’язень говорив іншому про одного капо: «Уяви собі! Я знав цього чоловіка, коли він був усього лише директором великого банку. Хіба це не щастя, що він так високо злетів?»

Коли принижена більшість і привілейована меншість сходилися в конфлікті (а для цього була купа нагод, починаючи від розподілу їжі), ситуація ставала вибухонебезпечною. Таким чином, загальна роздратованість (фізичні причини якої пояснені вище) посилювалася, коли до неї додавалася душевна напруга. Нічого дивного, що ця напруга часто закінчувалася загальною бійкою. Оскільки в’язень повсякчас ставав свідком сцен побиття, насилля не викликало спротиву. Я сам відчував, як стискаються мої кулаки, коли лють охоплювала мене, голодного і втомленого. Зазвичай я був занадто виснаженим, оскільки ми мусили цілодобово підтримувати вогонь у пічці, яку дозволили встановити у бараку для тифозних хворих. Однак найбільш ідилічними годинами, що їх я будь-коли мав, були саме ці години посеред вночі, коли всі пацієнти спали, або й марили. Я міг вкластися біля пічки і спекти на вогні, розпаленому вкраденим вугіллям, кілька вкрадених картоплин. Але наступного дня я почувався ще більш втомленим, нечутливим і роздратованим.

Працюючи лікарем у блоці для хворих на тиф, я також виконував обов’язки старшого наглядача, який захворів. Отож, я відповідав перед керівництвом табору за чистоту в бараку — якщо слово «чистота» можна вжити, щоб описати подібні умови. Удавана інспекція, яку проводили в бараку, мала на меті радше покарати, аніж простежити за гігієною. Більше їжі й