Читати книгу - "Чотири після півночі"

«Зараз він вхопить мене за ніс і почне його викручувати», — подумав Браян.

Нік не вхопив його за ніс. Він заговорив зі спокійною наполегливістю, не відриваючись своїми очима від очей Браяна.

— Я бачу певний вираз у ваших очах, друже мій… але мені не обов’язково було побачити ваші очі, аби зрозуміти, що він там є. Я чую достатньо у вашому голосі, бачу по тому, як ви сидите в кріслі. А тепер послухайте мене, і слухайте добре: паніку заборонено!

Браян тупився в нього очима, закляклий перед цим синім поглядом.

— Ви мене розумієте?

Браян заговорив з великим зусиллям:

— Ніку, людям не дозволяють заробляти собі на життя тим, чим заробляю я, якщо вони панікери.

— Я це знаю, — кивнув Нік. — Але тут унікальна ситуація. Ви мусите пам’ятати, між іншим, що в нашому літаку з десяток чи більше пасажирів і ваша робота залишається тою ж, що й завжди: цілісінькими доставити їх на місце.

— Не треба мені розповідати, в чому сенс моєї роботи, — огризнувся Браян.

— Боюся, я вже це зробив, — сказав Нік. — Але зараз вигляд у вас на сто відсотків кращий, з полегшенням це кажу.

З Браяном сталося більше, ніж просто покращився вигляд; він почувався краще. Нік встромив йому шпильку в найчутливіше місце — у почуття обов’язку.

«Саме туди він і цілив мене вколоти», — подумав Браян.

— А чим ви заробляєте собі на життя, Ніку? — спитав він на дрібку тремтячим голосом.

Нік закинув назад голову і розсміявся:

— Помічник аташе, Британське посольство, приятелю.

— Рябої кобили сон.

Нік знизав плечима:

— Ну… так написано в моїх документах, і я вважаю, це достатньо добре. Якби там повідомлялося щось додатково, гадаю, там було б написано: механік Її Величності. Я налагоджую те, що потребує налагодження. На даний момент — вас.

— Дякую, — ображено відгукнувся Браян. — Але я налагоджений.

— Гаразд, зараз же — що ви збираєтесь робити? Ви можете вести літак без тих наземних маячних штучок? Зможете уникати інших літаків?

— Я так само можу летіти тільки з бортовим обладнанням, — мовив Браян. — А щодо інших літаків… — він показав на екран радара. — Цей сучий син каже, що там немає ніяких інших літаків.

— Хоча вони можуть бути, — тихо проказав Нік. — Може бути, що й радіообладнання, і радар помиляються, принаймні наразі. Ви були прохопилися про ядерну війну, Браяне. Я думаю, якби відбувся обмін ядерними ударами, ми б про це дізналися. Але це не означає, що там не трапилося якоїсь іншої катастрофи. Вам знайоме явище, яке називається електромагнітним імпульсом?

У Браяна промайнула згадка про Мелані Тревор.

«Ой, а ще ми отримали повідомлення про полярне сяйво над пустелею Могаве. Можливо, цього вам не варто проспати?»

Може, це через нього? Через якесь химерне атмосферне явище?

Браян припускав, що це якраз можливо. Але, якщо так, чому він не чув жодних атмосферних розрядів по радіо? Чому на екрані радара нема жодної інтерференції хвиль? Звідки ця мертва порожнеча? А ще йому не вірилося, що полярне сяйво винне у зникненні від ста п’ятдесяти до двохсот пасажирів.

— Ну? — запитав Нік.

— Нехай ви механік, — нарешті промовив Браян, — але я не думаю, що це електромагнітний імпульс. Усе бортове обладнання — включно з покажчиком курсу — здається, працює просто чудово. — Він показав на цифровий компас. — Якби ми зазнали електромагнітного імпульсу, цей малюк з’їхав би з глузду. Але він тримається неухильно стабільно.

— Дійсно. Ви вирішили й надалі тримати курс на Бостон?

«Ви вирішили…»

Й на цьому залишки Браянової паніки вичерпалися. «Усе правильно, — подумав він. — Тепер я капітан цього судна… врешті-решт, усе зводиться до цього. Ви мусили б нагадати мені про це в першу чергу, друже мій, і позбавили б нас обох багатьох прикрощів».

— «Логан» на світанку, не маючи поняття, що відбувається на землі під нами, а також у довколишньому світі? В жодному разі!

— Тоді який у нас пункт призначення? Чи вам потрібен час, щоби розважити це питання?

Браян часу не потребував. А тепер ще й інші дії, які він мусив виконати, почали вишиковуватися в ряд.

— Я знаю, — сказав він. — І, гадаю, вже час поговорити з пасажирами. З тими небагатьма, які залишилися, у всякому разі.

Браян узяв мікрофон, і в цю саму мить у кабіну поткнув свою голову той лисий чоловік, що був спав у бізнес-класі.

— Чи не буде хтось із вас, джентльмени, таким ласкавим, щоби пояснити мені, що трапилося з усією обслугою на цьому судні? — роздратовано запитав він. — Я так приємно виспався… але зараз мені хотілося б уже й повечеряти.

10

Дайна Беллмен почувалася набагато краще. Так добре було мати навкруг себе інших людей, відчувати їх втішливу присутність. Вона сиділа в невеличкому гурті разом з Албертом Кавснером, Лорел Стівенсон і чоловіком в обстріпаному спортивному піджаку, який відрекомендувався Робертом Дженкінсом. Він сказав, що є автором понад сорока детективних романів, і прямував у Бостон, щоб виступити там з доповіддю на форумі фанатів цього жанру.

— Зараз, — сказав він, — я бачу, що втрапив у колізію, набагато загадковішу за найбільш екстравагантні з тих, які я коли-небудь наважився б розписувати.

Ця четвірка сиділа в центральному ряді, ближче до переду загального салону. Чоловік у светрі під горло сидів під правим бортом на кілька рядів позаду, тримаючи хустинку собі біля носа (який насправді перестав кровоточити ще кілька хвилин тому), і парився в пихатій самотності. Неподалік, ніяково за ним наглядаючи, сидів Дон Ґефні. Ґефні заговорив тільки раз, спитавши в Під Горла, як того звуть. Під Горло не відповів. Він просто втупився в Ґефні поглядом зловісної глибини понад букетом свого зіжмаканого носовичка.

Більше Ґефні нічого не питав.

— Хто-небудь має бодай якесь уявлення, що тут відбувається? — ледь не благально промовила Лорел. — Завтра в мене мусила розпочатися перша за десять років справжня відпустка, а тут зараз таке.

Алберт ненароком якраз дивився впрост на міс Стівенсон, коли вона це промовляла. Коли прозвучала фраза про її першу за десять років справжню відпустку, очі пані раптом смикнулись вправо і швидко три-чотири рази змигнули, немов в одне з них щойно потрапила крихітна порошинка. Думка така сильна, що, назвімо її впевненістю, зринула йому в мозку: ця пані бреше. З якоїсь причини ця пані бреше. Він придивився до неї уважніше і не знайшов нічого особливо визначного — просто жінка зі слідами в’янучої миловидності, жінка, яка притьмом виходить з віку «до тридцяти», наближаючись до середнього (а для Алберта тридцять