Читати книгу - "Карибська таємниця"

— Тепер, коли я про це подумала, то, здається, розповідав. Щось про чоловіка, який отруївся газом, чи не так? Але насправді отруїла його дружина. Тобто вона дала йому снодійну пігулку, а потім застромила його голову в газову піч. Ви про це?

— Не зовсім, — відповіла міс Марпл і замислено подивилася на Естер Волтерс.

— Він розповідав стільки історій, — сказала Естер Волтерс вибачливим тоном, — але, як я вже сказала, люди не завжди слухали, що він там базікає.

— Він мав фотографію, — сказала міс Марпл, — яку він мав звичай показувати людям.

— Мабуть, що мав… Але я вже не пригадую, що то була за фотографія. Він показував її вам?

— Ні, — сказала міс Марпл. — Мені він не встиг її показати. Нам завадили…

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

МІС ПРЕСКОТ ТА ІНШІ

— Щодо мене, то я чула від нього таку історію… — почала міс Прескот, знизивши голос і пильно розглянувшись довкола.

Міс Марпл підсунула стільця трохи ближче до неї. Минув певний час, перш ніж міс Марпл пощастило побазікати з міс Прескот сам на сам. Це пояснювалося тим, що родини священнослужителів дуже міцні й міс Прескот майже завжди супроводжував брат, а не було сумніву, що міс Марпл і міс Прескот було набагато зручніше збавити час у приємних теревенях за відсутності веселого каноніка.

— Схоже, — провадила міс Прескот, — хоч я, звісно, не хочу роздмухувати ніякого скандалу й насправді нічого про це не знаю…

— О, я вас цілком розумію, — сказала міс Марпл.

— Схоже, виник якийсь скандал тоді, коли його перша дружина була ще жива! Очевидно, ця жінка, Лакі, — яке дурне ім'я! — я думаю, вона була кузиною його першої дружини, — приїхала сюди й приєдналася до них і, певно, збирала з ними квіти, чи ловила метеликів, чи щось таке. І люди багато по них балакали, бо стосунки між ними були дуже близькі — якщо ви розумієте, про що я кажу.

— Люди завжди все помічають, чи не так? — прокоментувала міс Марпл.

— І, звичайно ж, коли його дружина раптово померла…

— Вона померла тут, на цьому острові?

— Ні, ні. Я думаю, вони були в той час на Мартиніці або Тобаго.

— Зрозуміло.

— Але я довідалася від інших людей, які перебували в той час там, а потім приїхали сюди й говорили про всяку всячину, начебто лікар мав якісь сумніви.

— Справді? — перепитала міс Марпл із видимою цікавістю.

— То були тільки чутки, звичайно, але містер Дайсон, безперечно, одружився знову надто швидко. — Вона знову стишила голос. — Десь через місяць, я думаю.

— Уже через місяць, — повторила міс Марпл.

Дві жінки подивились одна на одну.

— Яка нечулість! — сказала міс Прескот.

— Атож, — погодилася міс Марпл. — А може, це було пов'язано з грішми? — додала вона делікатно.

— Я, власне, не знаю. Він любить пожартувати — певно, ви чули, як він це казав, — що дружина принесла йому щастя.

— Так, я чула.

— І дехто витлумачує його слова так, що він був радий одружитися з багатою жінкою. Хоча, звісно, — сказала міс Прескот із виглядом людини, яка не може не визнати істину, — вона також жінка показна, для кожного, кому подобаються жінки такого типу. А щодо грошей, то, думаю, їх мала його перша дружина.

— А Гілінґдони, вони люди заможні?

— Гадаю, що так. Я не стверджую, що вони казково багаті, але заможні. Двоє їхніх хлопців навчаються в одній із найкращих приватних шкіл в Англії, і вони подорожують більшу частину зими.

У цю мить з'явився канонік, який вийшов на коротку прогулянку, і міс Прескот підвелася, щоб приєднатися до брата. Міс Марпл залишилася сидіти там, де була.

Через кілька хвилин Ґреґорі Дайсон проминув її, прямуючи сягнистими кроками до готелю. Проходячи, він весело помахав їй рукою.

— Про що ви замислилися? — запитав він.

Міс Марпл лагідно усміхнулася, намагаючись уявити собі, як би він відреагував, якби вона відповіла: «Я думаю про те, чи ви не вбивця?»

Було вельми ймовірно, що він ним був. Усе складалося в таку струнку систему: вона щойно вислухала розповідь про смерть першої місіс Дайсон, а майор Полґрейв розповідав їй про вбивцю дружин — принагідно згадавши відому історію про «наречених, утоплених у ванні».

Так, усе збігалося, єдиним запереченням було те, що все збігалося надто добре. Але міс Марпл дорікнула собі за цю думку — хто вона така, щоб вимірювати вбивства за якоюсь міркою?

Голос — трохи хрипкий — примусив її підстрибнути на стільці:

— Ви не бачили Ґреґа, міс… міс…

«Лакі, — подумала міс Марпл, — вона явно не в доброму гуморі».

— Він щойно пройшов тут — прямував до готелю.

— Так я й думала! — роздратовано вигукнула Лакі й побігла до готелю.

«Їй уже сорок, і сьогодні вранці вона не здається молодшою», — подумала міс Марпл.

І її охопила велика жалість — жалість до всіх Лакі у світі, що були такі безпорадні перед Часом.

Почувши позад себе шурхіт піску, вона обернула свого стільця.

Містер Рейфаєл, підтримуваний Джексоном, вийшов із бунгало на ранкову прогулянку.

Джексон посадив свого працедавця в крісло з коліщатами й заметушився біля нього. Містер Рейфаєл відіслав масажиста геть нетерплячим помахом руки, і Джексон пішов у напрямку до готелю.

Міс Марпл не гаяла часу: містера Рейфаєла ніколи не залишали самого надовго — певне, зараз до нього підійде Естер Волтерс. Міс Марпл хотіла перекинутися кількома словами з містером Рейфаєлом наодинці, і тепер побачила свій шанс. Вона мусила поквапитися запитати в нього те, що хотіла запитати. Тут не йшлося про навідну розмову. Містер Рейфаєл був не той чоловік, якого можна було б затягти в тривалі теревені, якими мали звичай бавитися старі леді. Найімовірніше, він би відразу повернувся у своє бунгало, рятуючись від переслідування. Міс Марпл вирішила відразу перейти до діла.

Вона підійшла туди, де він сидів, підтягла стілець, сіла й сказала:

— Я хочу дещо запитати у вас, містере Рейфаєл.

— Запитуйте, запитуйте, — озвався містер Рейфаєл. — Ви, певно, хочете, щоб я пожертвував гроші на місіонерську діяльність в Африці або на ремонт церкви?

— Загалом я зацікавлена в кількох проектах доброчинності й була б дуже рада, якби ви пожертвували на них гроші. Але зараз я хочу запитати вас зовсім про інше. Скажіть мені, будь ласка, чи майор Полґрейв коли-небудь розповідав вам історію по вбивство?

— Он як! — сказав містер Рейфаєл. — То він і вам розповідав? І сподіваюся, ви спіймалися йому на гачок?

— Я не знала, що думати, — сказала міс Марпл. — А що саме він розповідав вам?

— Він базікав