Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я уважно розглядав портрет секретаря, його лагідні, усміхнені очі, і мені здалося, що я його десь бачив. «Ну, ясно де — на обгортці журналу «Всесвіт», у нашому гуртожитку».
Розмахуючи портфелем, я брів по тротуару. «Я в Харкові! Я в Харкові!» — стукотіла в скронях одна і та ж сама думка. Поспішали перехожі, і я старався нічим не відрізнятися від них, ішов твердо, упевнено, ні з чого не дивуючись, і мені починало здаватися, що я давній мешканець цього великого, столичного міста…
З тієї хвилини, як я вийшов з вагона у Харкові, мені весь час здавалося, що ось-ось із-за якого-небудь рогу назустріч вирине Печериця, так само раптово, як несподівано з’явився він у поїзді.
За рогом Старомосковської на стіні цегляного будинку то спалахував, то гаснув заманливий напис: «Приголомшливий, захоплюючий американський бойовик «Акули Нью— Йорка». Дві серії в один сеанс. Нервовим і дітям вхід заборонений!»
Побачивши цей напис, я вдруге за час моєї подорожі втратив розум. — Вмить забувши про голод, я щосили пустився в напрямі цього напису. Коли ще така цікава картина доповзе до маленького нашого міста!
Каса містилась у темному і сирому підворітті. З того, як нервово пробивались до неї, відпихаючи один одного ліктями, чоловік вісім хлопців, я зрозумів, що продаються останні квитки і на останній сеанс.
Раз-раз — і я в черзі.
Затиснувши під пахвою портфель, тремтячими руками відстібаю англійські булавки. Моя черга наближається.
— Хто там далі? Який ряд? — покрикує з своєї будочки касир.
Нарешті, відстебнувши другу булавку і щохвилини оглядаючись, виймаю з внутрішньої кишені піджака гроші. Висмикую з пачки помацки два папірці по карбованцю і відчуваю, що на мене дивляться.
Біля каси, заклавши руки в кишені, стоять два підозрілих здоровила в картатих кепках, насунутих на лоб, і широких брюках кльош.
«Ракли!» — подумав я і глибше засунув у кишеню піджака пачечку грошей. Швиденько запхнувши в кишеню чумарки здачу, я схватив синенький квиток і, розмахуючи портфелем, кинувся наздоганяти хлопчину, який купував квиток переді мною.
— Швидше, золотко! Починається, — підігнала мене білетерка, одною рукою відриваючи контроль, а другою повертаючи дерев’яний хрест у проході.
Тільки-но влетів я в шумливий, що аж гудів, зал — погасло світло, і з стіни, розсікаючи темряву, вирвалось голубе проміння. Я наступив по дорозі комусь на ногу, на мене цикнули: «От ведмідь, прости господи!» Я плюхнувся в перше, яке попалося крісло, намагаючись не дивитися в бік людини, яка гримнула на мене… Минуло хвилин десять… Я забув, що я в Харкові, що надворі ніч і ще невідомо, де мені доведеться ночувати.
… Громили Нью-Йорка — страшні, волохаті, з якимись звірячими обличчями, з перебитими носами і квадратними, випнутими вперед підборіддями — никали по екрану з величезними кольтами і парабелумами. Вони перепилювали стальні грати, просвердлювали і зламували вогнетривкі каси, доганяли один одного на кур’єрських поїздах, аеропланах, моторних човнах і автомобілях і спритно, з якоюсь незрозумілою насолодою, в упор убивали своїх суперників.
Мені здавалось, що я вже десять разів прострелений наскрізь, і було навіть дивно, як я ще залишився цілий після цього жахливого видовища. І тільки на вулиці, розпалений, схвильований і задоволений з того, що ще живу, я згадав, що ночувати мені ніде.
І все це через те, що поїзд прийшов у Харків з таким запізненням! Коли б я приїхав раніше, завидна — зайшов би в комсомол, дали б мені талончик у гуртожиток. А зараз куди?
Під аркою воріт уже погасили світло, і глядачі виходили помацки, мало не наступаючи один одному на п’яти.
— Не штовхайтесь, ради бога, містер Дуглас! — сказав хтось позад мене, і в ту ж мить мене дуже ударили в спину.
— Чого штовхаєшся? — сказав я, обертаючись до довгов’язого парубка в насунутій на очі кепці.
— Пардон, це не я, це він, — і здоровило, нахабно усміхаючись, кивнув на сусіда.
Мене знову штовхнули. Та ще як! Мало не випустив портфель. І раптом хтось різко, каблуком наступив мені на ногу. Я підстрибнув від болю.
«Краще не зв’язуватись, краще потерпіти», — подумав я і, міцно стискаючи портфель, вирвався з півтемряви підворіття на освітлену вулицю.
«От бісові жулики! Навчились хамству в оцих американців! Видно, під час сеансу всі бійки завчили напам’ять!.. Чужі калоші потоптали!»
На вокзалі в головному буфеті ще торгували, і я вирішив перекусити, а потім прилягти де-небудь на лавці і подрімати до світанку.
Витрати передбачалися великі, харківське повітря нагнало апетит, — ось чому, підійшовши до заскленого буфету, я негайно поліз у бокову кишеню, де схоронялись мої гроші, і раптом згадав, що, купуючи квиток, не пришпилив кишеню булавками.
«Ой! Що таке?»
Я відчув, як у мене підломлюються ноги. Замиготіла, заіскрилась кришталева люстра під високою ліпною стелею…
Грошей у боковій кишені не було.
«Спокійно, спокійно, — говорив я собі. — Головне, без паніки. Більше витримки!»
Порожніми і журними очима я дивився на вищирену пащу щуки, на блюда з холодцем і тихенько, у відчаї задкував далі від буфету.
«Нічого, нічого, тільки не хвилюватися! — заспокоював я себе. — Просто заховав не в ту кишеню».
Підійшовши до підвіконня, я шпурнув на нього портфель і квапливо, тремтячими руками почав обмацувати кожну складку кишені. Все даремно: грошей ніде не було, вони зникли на «Акулах Нью-Йорка».
Тільки в кишені чумарки я намацав пожмаканий карбованець і дрібноту, видану мені касиром кінотеатру. Але що могли значити ці гроші у порівнянні з тими грішми, які були у мене вкрадені! Не інакше, як оті шахраї-«дугласи» їх хапнули!
Як же я додому поїду?
… Давай, давай по шпалах, по шпалах… —
згадались раптом слова давнозабутої пісні.
Так, по шпалах… Нічого не поробиш! Буду по дорозі найматися до куркулів на поденну роботу. Батракувати буду — і дійду!
А може, чумарку продати?.. Але хто її купить, отаку стару, перешиту?
У найтяжчих, випадках життя Коломієць радив нам згадувати старовинну морську приказку: «Три до носа — усе минеться». Я так потер око, що, мабуть, шкіру зідрав. Ніякого полегшення!..
Ударити хіба телеграму Коломійцю, щоб виручав мене? Послати депешу з одним тільки словом «Обікрали» і адресу дати — «Вокзал, до запитання?..» Але ж який тоді переполох зчиниться в школі! «От, — скажуть, — послали роззяву, а він, замість того щоб наші кровні інтереси захищати, байдикував, гав ловив, — шляпа!» І найдужче буде злорадіти Тиктор.
Ні, телеграму посилати не можна.
Треба виплутатися самому. Сам винуватий, сам наварив каші — їж тепер! Тепер я зрозумів, який правий був
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.