Читати книгу - "Енн із Острова Принца Едварда"

— Кажуть, що так, — відповіла Марілла, — і начеб не збирається припиняти. Хоч люди вже й не сподіваються, що з того щось вийде.

— На місці Теодори я б його трошки поквапила, будьте певні, — докинула пані Лінд. І жодного сумніву немає в тім, що саме так вона б і вчинила.

Прислала листа й Філіппа — цілком характерного для неї, повного розповідей про Алека та Алонзо: що вони сказали й зробили, і який мали вигляд, щойно зустрівши її.

«Але я досі не знаю, за кого мені виходити, — писала Філ. — Якби ти поїхала зі мною, то могла б усе вирішити за мене. Бо комусь таки доведеться це зробити. Вчора я побачила Алека і в мене так затріпотіло серце, що я подумала: „Мабуть, він і є саме той“. А потім прийшов Алонзо, і серце знов затріпотіло. Тож кепський із нього порадник, попри те, що я читала в усіх романах. Але ТВОЄ серце, Енн, затріпоче тільки в присутності справжнього принца, я впевнена. То лише з моїм щось геть недобре. Але я все одно так пречудово бавлю час! І дуже хочу, щоб ти була тут. Нині сніжить, і я дуже, страшенно рада. Я так боялася, що Різдво буде зелене — я це просто ненавиджу. Чому, коли довкола все брудно-сіре, мов стара ганчірка, яку сто років тому кинули відмочуватися і так відтоді й забули, це називають зеленим Різдвом? Аби ж я знала. Як то каже лорд Дандрері, „не вше можна ошягнути рожумом“.

Чи доводилося тобі, Енн, сісти до конки й виявити, що не маєш грошей на проїзд? Зі мною таке сталося позавчора. Жахливо. Адже я мала ті п’ять центів: думала, що поклала їх у кишеню пальто. Всілася зручненько й сягнула по них. А їх там не було. Я вся аж похолола. Сягнула в іншу кишеню, але й там їх не було. Я знову похолола. Тоді подивилася в маленькій внутрішній кишеньці. Все марно. І я похолола ще вдвічі сильніше. Зняла рукавички, поклала їх на сидіння і ще раз оглянула усі-всі кишені. Але монети не було. Я підвелася й обтрусилася, а тоді глянула ще на підлогу. У конці було повно людей, вони верталися з опери й усі витріщилися на мене, та мені було вже не до цих дрібниць. Я ніде не могла знайти свою монету, отож і вирішила, що, мабуть, поклала її в рот і необачно проковтнула.

Я не знала, що мені робити. Думала, що кондуктор, напевне, зупинить конку, а мене ганебно висадить геть, і я не зможу переконати його, що стала жертвою власної неуважності, а зовсім не намагаюся проїхатися на дурняк, мов якась безпринципна істотка. Як би мені хотілося, щоб поряд були Алек чи Алонзо! Але їх не було — саме тому, що я їх потребувала. Якби вони були непотрібні, їх би там юрмилася ціла дюжина. І я не знала, що сказати кондуктору, коли він підійде до мене. Щойно вигадувала пояснення, як відчувала, що ніхто мені не повірить і треба думати ще. Лишалося хіба здатися на ласку Провидіння, але попри цю втішну думку, я почувалася, мов та старенька на кораблі під час шторму, якій капітан велів покластися на Всемогутнього, а вона вигукнула: „Ох, невже все так зле, капітане?“

І ось в останню мить, коли мене покинула надія, а кондуктор простягнув свою скриньку пасажирові, що сидів біля мене, я раптом згадала, де ця дурна монета. Я таки її не проковтнула! Вона лежала у вказівному пальчику моєї рукавички, звідки я її чемно витягла й укинула до скриньки. А тоді всім усміхнулася й відчула, що світ прекрасний.»

Прогулянка до Прихистку Луни стала однією з найприємніших подій упродовж тих канікул. Енн і Діана рушили туди старим шляхом крізь буковий ліс, прихопивши із собою кошик зі сніданком. Будинок, що стояв замкнений із дня весілля панни Лаванди, на короткий час відкрився назустріч сонцю й вітру, і полум’я каміна замерехтіло в його кімнатках. У повітрі досі витав аромат трояндових пелюсток, і не вірилося, що за мить у двері не зайде ясноока й привітна панна Лаванда, а за нею — Шарлотта Четверта із широкою усмішкою та синіми бантами в косах. А неподалік, здавалося, блукав замріяний Пол.

— Я почуваюся, ніби привид, що під місячним сяйвом відвідує колишні любі серцю місцини, — засміялася Енн. — Ходімо, послухаємо, чи вдома луна. Принеси ріжок. Він висить за кухонними дверима.

Луна була вдома, за білою засніженою річкою — ясно-сріблиста й багатоголоса, як завжди. І коли голос її стих, дівчата замкнули Прихисток Луни й пішли в ті дивовижні півгодини, що слідують за шафранно-рожевим заходом зимового сонця.

Розділ 8

ПЕРШЕ ОСВІДЧЕННЯ

Старий рік не схотів іти в тихих зеленавих сутінках опісля рожево-золотого заходу. Натомість він лишив по собі люту холодно-білу завірюху та заметіль. Була одна з тих ночей, коли штормовий вітер кружляв над луками й темними долинами, стогнав попід дахами, мов загублена тварина, і жбурляв сніг у тремтливі віконні шиби.

— У такі ночі люди люблять, затишно підгорнувши ковдри, думати про милості, даровані їм Господом, — мовила Енн, звертаючись до Джейн Ендрюс, яка зайшла провести в гостях вечір і лишилася на ніч. Та коли вони й собі вляглися, затишно підгорнувши ковдри, у кімнатці Енн, Джейн мала на думці аж ніяк не даровані милості.

— Енн, — серйозно проказала вона, — я хочу поговорити з тобою. Можна?

Енн хотіла спати, бо напередодні пізно повернулася з вечірки в Рубі Джилліс, і тепер воліла заснути, ніж слухати безперечно нудні таємниці Джейн. Вона й уявити не могла, про що буде йтися. Мабуть, і Джейн уже заручилася; подейкували, що й Рубі Джилліс теж заручилася із тим учителем зі Спенсервейла, що за ним гинули всі тамтешні дівчата.

«Скоро із нас чотирьох я лишуся єдиною незакоханою», — журливо подумала Енн, а вголос відповіла:

— Можна, звісно.

— Енн, — урочисто проказала Джейн, — що ти думаєш про мого брата Біллі?

Енн отетеріла, безпорадно загрузнувши в думках. Господи, що ж вона думає про Біллі Ендрюса? Вона-бо взагалі не думала про нього — кругловидого, недоумкуватого, вічно всміхненого, добросердого Біллі Ендрюса. Та й хто міг би думати про Біллі Ендрюса?

— Я… я не розумію, Джейн, — промимрила Енн. — Що ти