Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"

І от тепер ми разом сиділи в салоні бізнес-класу — відповідно до соціального статусу — ну а телегрупа, тобто редактор, звукач та оператор із дорогою апаратурою, як і годиться простим смертним, тулилися у тісних кріслах хвостового салону. Не скажу, що я такий вже принциповий противник бізнес-класу — літаючи сам, я частенько піддаюся звабі широких сидінь, пледів та улесливих інтонацій стюардес. Але коли летиш компанією, значно затишніше почуваєшся, якщо ділиш «труднощі подорожі» нарівно з колегами. Чи може це я зіпсований піонерським дитинством?

— Скажитє, а можна ето закрить?

— Конєшно. Разрєшитє, я вам помогу?

Я розплющив ліве око і просто перед обличчям побачив звабливе декольте стюардеси. Дівчина тягнулася до ілюмінатора, і я кілька секунд насолоджувався виглядом западинки між пухкеньких грудей, що відкривалася в розрізі форменої блузки. Медсестрички та стюардеси вміють по-особливому нахилятися до клієнтів.

— Спасібо.

— Дякую, — сказав я автоматично чи то перекладаючи за дружиною, чи то й справді дякуючи за невеличкий еротичний сеанс.

Дивна манера: щойно ми сіли до літака, Ірка тут-таки перейшла на російську, хоча з цим цілком можна було почекати до приземлення. Цікаво, у своїх європейських телевояжах вона так само швидко переходить на англійську?

Колись і я, як усі кияни, мотилявся між мовами, намагаючись підлаштуватися під співрозмовників. Аж поки один з них, який звично говорив зі мною російською, тільки-но потелефонувала дружина, перейшов з нею на українську. «То ви україномовний?» — здивувався я. «Так» — «А чому ж ми тоді російською?» — «Не знаю, якось так почали». Ситуація анекдотична — двоє українців розмовляють між собою російською тільки через те, що хтось у компанії першим сказав російське слово. З того часу я припинив постійні філологічні кульбіти. Врешті-решт це моя країна і я маю право розмовляти у ній рідною мовою, яка до того ще й якимось дивом є державною.

Проте мова-мовою, а літак тим часом набрав висоту, ілюмінатор зачинили і мені не залишалося нічого іншого, ніж присунутися до своєї благовірної із запитанням:

— Як ти себе почуваєш?

Дружина капризно зіщулилася:

— Жахливо! Цьому пілоту тільки дрова возити.

Скарги — це наш коронний номер.

— Дєвушка! У вас єсть аспірін?

Стюардеса слухняно кивнула і за хвилину з’явилась із склянкою води та упаковкою з двох великих таблеток.

— Дякую.

Демонструючи чудеса турботи, я прийняв з рук дівчини склянку і заходився розривати неслухняну фольгу блістера. Може, це й справді допоможе?

Дружина сьорбнула шипучий напій і закопилила нижню губу. Як міг лагідно, я погладив її по колінці.

— Ну що ти, як маленька!

— Ти ніколи не думаєш про мене. Тільки про свою кляту роботу.

— Ну, зараз же думаю?

— То це тільки зараз. А раніше?

— І раніше. Просто ти не пам’ятаєш.

— Було б що пам’ятати, — вже майже миролюбно зітхнула моя дружина. Аспірин і справді діяв. — Коли ми з тобою востаннє разом кудись виїздили?

— Тобі що, подорожей не вистачає?

— Так я хочу з тобо-ою. З тобою і Богданчиком. Пам’ятаєш, як ми колись у Карпати їздили втрьох?

Нічого собі, Карпати! Богдану тоді було три роки, а зараз вже в інституті вчиться.

— Спомнила баба, як дівкою була!

— А що мені іще згадувати, коли ти зі мною нікуди не їздиш?

Думка про те, щоб поїхати кудись зі мною, останнім часом перетворилася для дружини на ідею-фікс, тому я вирішив вдати, що не зрозумів, про що йдеться:

— Так Богдан з нами зараз і не захоче їхати. Дорослий хлопець. У нього своя компанія. Знаєш, як вони батьків поміж собою називають? Батькомати.

— Батько-мати? — підняла вона брови, обережно, щоб не з’явилися зморшки на чолі.

В молодості моя дружина була дуже гарненькою. У студентському театрі вона грала романтичних красунь, в яких безнадійно закохувалися герої. Тонкі риси обличчя, ясні блакитні очі й розкішне волосся солом’яного кольору — не знаю, чи тоді вже фарбувалася, чи ще ні. Ловлю себе на думці, що взагалі не можу пригадати справжнього кольору Ірчиного волосся — я засинав то із платиновою білявкою, то зі стильною брюнеткою або рудою спокусницею, а з того часу, коли у жінок стало модно видаляти з тіла геть усю рослинність, не мав можливості навіть піддивитися правду. Приблизно те саме відбулось і з обличчям. Недавня пластична операція розгладила зморшки, однак додала якихось нових, незнайомих рис, до яких довелося звикати кілька місяців. Я навіть пожартував, що коли хірурги змінять її до непізнаваності, буду змушений зраджувати їй колишній з нею ж теперішньою. Не можу, щоправда, сказати, що цей жарт мав великий успіх — слово «зраджувати» жінки не сприймають у будь-якій комбінації.

Ні, задля справедливості треба відзначити, що завдяки зусиллям стилістів, косметологів, масажистів, перукарів, тренерів, лікарів та манікюрниць дружина моя виглядала, як справжня телезірка, якою зрештою й була — от тільки на міміці заощаджувала.

— Батько-мати, а разом батькомати. Правда, смішно?

— Дуже, — Ірка картинно повела головою. — Він теж так називає?

— Ну що ти! — заперечив я без особливої певності. — Богданчик у нас зразковий син.

— Хіба? А мені інколи здається, що я його зовсім не розумію.

— Та вони зараз усі такі. Покоління пепсі.

— Це швидше ми — покоління пепсі. А вони — покоління віндовз, чи що воно там. Ми такими не були!

Я посміхнувся:

— Ну, не знаю. Коли ти на п’ятому місяці вагітності заміж ішла… Я думав, мене твій батько приб’є.

— Так це ж зовсім інше! Якби Богданчик з дівчатами гуляв, я б не заперечувала. А він же цілий день біля комп’ютера.

Що є — то є. Мабуть, за часом втикання у монітор наш син міг би претендувати на світовий рекорд — навіть на ходу він примудрявся тицяти в клавіші одної з цих модних портативних іграшок, які особисто я щиро ненавидів, але попри це регулярно дарував на Миколу та День народження.

— Вони зараз і знайомляться в комп’ютері. Може, він там не просто так сидить, а парубкує? Віртуально.

— А онуків мені теж народить віртуальних? По інтернету?

— Хочеш бути бабусею?

— Бабусею не хочу. А от онуків — хочу. Дівчинку. Буду їй банти зав’язувати.

Я знизав плечима:

— Нащо тобі онуки? Ти ж молода жінка, ще й телезірка.

Вона махнула рукою:

— Тобі не зрозуміти. Ніщо так не прикрашає жінку, як онуки. Діти роблять старшою, а онуки — молодшою.

Ти диви, просто-таки філософія!

— І потім, хіба погано, коли в хаті з’явиться маленький?

Тема