Читати книгу - "Том 1"

вітрець тільки часом Легким крильцем повівав — і далеко, далеко Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона. Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва В хаті моїй,— надто ясно вже світач рогатиіі Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з'явилась,

Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія.

Геній то був, але геній не той, що з’являвся Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу.

Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;

Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним,

Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві,

Яснії очі були, і погляд їх був, паче промінь;

Любо всміхався, від усміху того у серці Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.

Людська недоля будила пе розпач в мені, а бажання Кращої долі, яснішої,— той ідеал мені сяяв В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть.

Він подивився на мене журливо — і серцем я вчула, Що у небесні простори несила моя ще полинуть...

Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.

Зоря на небі рожева уже починала займатись,

Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона..,

НА ДАВНІЙ МОТИВ

— На добридень, ти моя голубко!

«На добридень, мій коханий друже!»

— Що ж сьогодні снилось тобі, любко? «Сон приснився, та дивненький дуже».

— Що ж за диво снилось тобі, мила? «Мені снились білії лелії...»

— Тішся, мила, бо лелія біла —

Квітка чистої та любої надії!

«Мені снились білії лелії,

Що хитались в місячному світлі,

Мов гадали чарівнії мрії,

І пишались гордії, розквітлі.

І сіяли дивною красою,

Мов непевні, чарівничі квіти,

І блищали ясною росою,

Що горіла, наче самоцвіти.

Приступила я до квітів ближче,—

Всі лелії раптом затремтіли,

Почали хилитись нижче, нижче Та й пожовкли, далі почорніли.

І з лелій тих чорних поспадали Всі блискучі самоцвітні роси,

На травиці схиленій лежали,

Наче дрібні та ряснії сльози...»

— Дивний сон твій, любко моя гожа... А мені червоні снились рожі.

«Тішся, милий, бо червона рожа —

То кохання квітка та розкоші!»

— Мені снилося: червоні рожі Пломеніли в промені злотистім І були на райські квіти схожі,

Запашнії, з листячком барвистим.

Так чудово рожі паленіли Від кохання й радості ясної І цвіли, тремтіли та горіли Від жаги палкої, таємної.

Приступив я до одної рожі, Пригорнуть хотів я до серденька. Зблідли раптом рожі прехороші І найкраща роженька ясненька.

Та й умилась буйною росою Та моя найкраща рожа мила,

Мов підтята гострою косою, Полягла мені до ніг, змарніла...

Засмутилась пара молоденька, Зрозуміти снів своїх не може І додому поверта смутненька.

Дай їм, боже, щоб було все гоже!..

[20 марта 90 p.]

ПІСНЯ

Чи є кращі між квітками Та над веснянії?

Чиє в житті кращі літа Та над молодії?

Не всихайте, пишні квіти, Цвітіть хоч до літа!

Пождіть літа, доля прийде, Не тікайте з світа!

Двічі на рік пишні квіти Та не процвітають;

В житті літа найкращії Двічі не бувають.

Та ше ж квіти не посохли, Рута зелененька,—

Не журися, дівчинонько, Ще ж ти молоденька!

У ПУТЬ

Хвилини йдуть,

Пора у путь!

Прощай, рідний краю!

Вже хутко я піду.

Тут долі не маю,—

На чужині знайду.

Шукатиму долі в далекій стороні! Вперед! прагну волі, у світ пора мені!

Бо літа не ждуть...

Пора мені в путь!

Прощай, товариство, родино-рідна! Прощай, моя люба дружино смутна!

Я, може, навіки іду в чужий край... Прощай,— добрим словом мене спогадай!

Я йду, тверда звага Веде мене на шлях,

У серці одвага,

Хоч сльози на очах...

В далекій чужині Я сили наберусь Служити країні Або — не вернусь...

Я все покидаю: садочки рясні,

І темні діброви, і ниви ясні,

З собою несу я лиш рідні пісні.

Пора у путь,

Хвилини йдуть!

Шумлять на прощання Зеленії луги,

Летять розставання Хвилини дорогі!..

Хоч тяжко країну Рідную покидать,

Я йду на чужину, Я мушу поспішать.

Далекая путь, Хвилини не ждуть!

ОСТАННЯ ПІСНЯ МАРІЇ СТЮАРТ

Que suis je, h€las!..17

Що я тепер, о боже! жить мені для чого? Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема, Тінь марна я, мене жаль-туга обійма,

Самої смерті прагну, більше вже нічого.

Не будьте, вороги, ненависні до того,

Хто в серці замірів владарних не здійма,

Бо муку більшую, ніж має сил, прийма,

Не довго втримувать вам лютість серця свого!

Згадайте, друзі,— ви, котрі мене любили,— Що я без щастя-долі у житті сьому Нічого доброго зробить не мала сили;

Кінця бажайте безталанню мойому,

Бо вже коли я тут недолі досить маю,

Хай буду я щаслива там, у іншім краю!

ПОДОРОЖ ДО МОРЯ

(Посвята сім'ї Михайла Ф. Комарова) І

Прощай, Волинь! прощай, рідний куточок! Мене від тебе доленька жене,

Немов од дерева одірваний листочок...

І мчить залізний велетень мене.

Передо мною килими чудові Натура стеле — темнії луги,

Славути красної бори соснові І Случі рідної веселі береги.

Снується краєвидів плетениця,

Розтопленим сріблом блищать річки,—

То ж матінка-натура чарівниця Розмотує свої стобарвнії нитки.

II

Далі, все далі! он латані ниви,

Наче плахти, навкруги розляглись;

Потім укрили все хмари ті сиві Душного диму, з очей скрився ліс,

Гори веселі й зелені долини Згинули раптом, як любії сни;

Ще за годину, і ще за хвилину Будуть далеко, далеко вони!..

Щастя колишнього хвилі злотисті Час так швидкий пожира, мов огонь,—

Гинуть ті хвилі, мов квіти барвисті,

Тільки й згадаєш: «Ох, милий був сон!..»

Онде балочка весёла,

В ній хороші, красні села,

Там хати садками вкриті,

Срібним маревом повиті,

Коло сел стоять тополі,

Розмовляють з вітром в полі.

Хвилюють лани золотії,

Здасться, без краю,— аж знову Бори величезні, густії Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькі,

Стежечки по них маленькі,

Перевиті, мов стрічечки,

Збігаються до річечки,

Річка плине, берег рвучи,

Далі, далі попід кручі...

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!..

В небі блакитнім ніде ні хмаринки,— Тихо, і вітер не віє.

Де не погляну, ніде ні билинки,

Тиха травиця леліє...

V

Великеє місто. Будинки високі, Людей тих — без ліку!

Веселую чутно музику. Розходяться людськії лави широкі, Скрізь видно ту юрбу велику.

І все чужина! ох, біда самотному У місті широкім!

Себе почувать