Читати книгу - "Царівна"

— Знаю!

Мовчанка.

— Моя мати вмерла цілком молодою, я навіть і не пам'ятаю її.

— І я свою ледве пам'ятаю, — замітила я півголосом.

— Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, від тих нема мені чого доброго надіятись. Скільки то зароду зла в мені, — іронізував, — а скільки легкодушності! Ви би не повірили!

— Ви самі в то не вірите, ви, певно, лиш огірчені!

— О; в цій хвилі зовсім ні! — відповів майже весело. — Ті, що пересвідчували мене об тім, то люди практичні, розважні — і може, й не помиляються. Врешті я й сам вірю, що можна унаслідити, напр., характер і т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостійний, навіть пристрасний, а деколи то ні з цього, ні з того не додержу віри, мов та собака! — і засміявся тихо.

— О! Чому ви так говорите?

— То не говорити вам того?

— Ні!

— Коли мені хочеться вам це сказати!

— То ви справді такі?

— Справді.

— Я не вірю. Не вірю, що ви віроломні супроти себе!

Він поглянув на мене зчудованим поглядом. — Супроти себе? Ні, над тим я не думав. Я думав об віроломності супроти других, а це знов щось інше.

— Ну, це щось майже звичайне, — сказала я. — Чому лише одну картину любити в своїм житті, коли їх так багато?

— Тепер ви іронізуєте.

— О, зовсім ні. В мене суть свої погляди на вірність.

— Але деякі картини зостаються нам прецінь майже на ціле життя в пам'яті, — промовив потім зниженим голосом. — Приміром: котрі роблять на нас своєю красою або своїм сюжетом сильне враження. Ви не вірите?. — Чому ні? Я любила свою бабуню з цілої душі, любила наді все, а проте люблю майже так само і свою матір, хоч її майже не знаю. Дивуюся сама, з якої хвилі остався образ її в моїй пам'яті і чому саме з тої хвилі! Я мала ледве три чи чотири роки і, захорувавши раз, переплакала тоді цілу ніч, а вона не спала зі мною також цілу ніч. Другого дня винесла мене в город. День мусив бути прегарний, бо я надворі переслалася. Проснувшися, мені хотілося бавитись. Вона встала — ах, її мусила боліти голова, бо вона була така втомлена! Довге, довге волосся її було цілком розплетене і вкривало її стать золотим плащем майже до землі. Вона піднялася на пальці, щоб уломити мені галузочку цвітучої акації — і так бачу я її донині, так, як спинається на пальці, з піднятими вгору руками, в якійсь ясній легенькій одежі. Тоту картину, чи ліпше сказати: тоту хвильку, зберегла я донині у своїй пам'яті і задля того образу, виритого в моїй душі, я люблю її. Чому вбилося те все в тій хвилі в мою пам'ять? Чому не в іншій, напр., в такій, коли давала мені щось, на що я була дуже ласа? Чи це не цікаве?. І до цього образу з тої хвилини нав'язує моя уява різнородні інші картини, різнородні події, і я так люблю її! Той образ міг на мене лише своєю красою зробити враження на ціле життя — не правда ж?

— Правда, правда! — відповів він із сяючим поглядом. — І ви мусите бути цілком до неї подібні.

— Бабуня казала!

— Лорден зве вас Лореляй. Я би вас також так звав, якби не він перший ужив того прізвиська.

Я усміхнулася.

— Але він мені надто ненависний, — говорив Орядин, — щоби я повторяв те, в чім він любується, і тому я надам вам інше ім'я.

— Наприклад: яке?

Він подивився на мене якось так чудно-чудно, що я, спаленівши, опустила очі.

— Не знаю, чи ви згодилися би з тою назвою, — спитав зворушений.

Я не питала більше. А він мов боявся, щоб слово те не вирвалося йому самовільно з уст, і також замовк. Через хвилину обізвався:

— Він змалював мене не дуже гарно перед вашою ріднею, як я довідався, а до мого дядька донеслося вже, що я споганюю свою будучність, «бавлячись в Лассаля».

— Це й я чула.

— А що ви думаєте?

— Я би хотіла, щоб ви мені самі сказали, що я маю думати!

— Ви — добрі! — сказав він з поглядом щирої подяки. — І я недармо повірив у вас зараз з першого разу. Повірив у якусь щирість у вас, як віриться в поворот весни! А щодо «лассальства», то річ мається так: якимось наслідником Лассаля я не є; лише та справа, для котрої працював він і для котрої боровся, займає й мене, так як і багато-багато других. Але мій план життя інший. Перше хочу осягнути независиме становище і здобути собі способи до борби, а опісля стану боротися з тим, що мені буде здаватися найтяжчим лихом нашого народу. Нині не можу означити ясно, на що кинуся вперше. Кождий час має свої рани — і я би кинувся на все лихо, задавив би все відразу, якби до того було в однім чоловіці досить сили. Але поки зможу свою цеглу доложити до великого будинку, хочу здобути те, що мені до того потрібне!

Тут промовчав хвилину, стягнувши грізно брови, і по нім було видно, що бореться з думками.

— Боже мій! — промовив опісля з якогось наглого зворушення здавленим голосом. — Коли подумаю, скільки в нас праці потрібно, скільки сили й науки, який той час короткий, в котрім можна щось зробити, а яке життя приготовлюють мені мої кормильці, то приходиться хіба збожеволіти!

З його груді вирвався мов стогін, а по мені холодом пробігло. Він затиснув уста, силкуючись успокоїтися, а мій погляд опинився на його лиці. Він був сильно зворушений, але й я не мусила в тій хвилі спокійно виглядати, бо коли кинув на мене оком, показався на його устах гіркий усміх.

— Бачите? — промовив впівголос. — Я дійсно пристрасний, але я не винуватий тому, що в моїх жилах не пливе зовсім «біла» кров і що від часу до часу пробивається в мені — як дядько каже — квінтесенція мого люду!

Саме в цій хвилі надійшов до мене якийсь молодик і попросив до танцю.

Я відказала, дякуючи. Він видивився зчудовано на нас і віддалився, звиняючись. Може, уразився? Нехай і так! Мені байдуже!

— Ви наразилися задля мене! — промовив Орядин. — А чи я заслужив на це?

— З пустих поговірок не роблю собі нічого! — відповіла я зневажливо.

— Але коли б вони не були пусті (він дивився на мене дожидаюче, гаряче), — тоді що?

— Тоді терпіла би! — відповіла