Читати книгу - "Жінки їхніх чоловіків"

А коли вона приїжджає, їх починає мкнути все більше і більше. О Боже, думаю я, та в них гарячка, та в них лихоманка, та вони показилися! Але всі вдають спокій і затишок, ми п'ємо па кухні чай, ми разом снідаємо, обідаємо і вечеряємо, ми разом ходимо на прогулянки, скоро, якщо Астрід дозволить, ми разом прийматимемо душ.

Цей будинок з парком навколо просто висить у повітрі, між хмар. До нього можна потрапити лише випадково. Ми ізольовані. Ми зовсім самі. Тільки дерева і небо. З кожним днем усе зеленішою стає трава, на каштанах уже по-з'являлися свічки і починає пахнути повітря.

Ніхто не може зрозуміти, звідкіля береться цей Діма. Він просто одного дня заскакує на кухню, розмахує руками, чеберяє п'ятами. Ось і я, кричить він, радуйтеся, славіте його! У нього голос, як електробритва. Стало смутно — і я приїхав, виє він, я приїхав, бо немає сили вживати стільки алкоголю! Стільки алкоголю, пищить він, стільки поем я написав, а як мені пишеться! Як мені пишеться — сам не пойму, заливається він, але краще і бути не може. І бути не може краще — захлинається — я так і сказав: якби мене попросили, все пройшло б успішно! Пройшло б успішно, рипить він, а що ви тут робите? Більше руху, більше веселощів, галасу, давайте пограємо у квача — ви знаєте, як грається у квача? Ви засохнете тут від нудьги, я прийшов урятувати вас, давайте покуримо трави, схлипує він, давайте покуримо, але тільки наймолодші, це інтимний процес, я навчу тебе, нахиляється від до Астрід — надто близько, обережніше, Дімо, придивися до цих недобрих вогників у їхніх очах, придивися до перекривлених уст і чорної піни в кутиках ротів. Але він не зважає. Це відчуття іншої культури — муркоче, заслинюючись — от мій друг, слівнозвісний А., полюбляє казати мені: давай покуримо разом, бо так, як з тобою, не куриться більше ні з ким. А відомий кожному К. завжди повторює: твої поеми геніальні направду. Я це знаю і сам. клекоче він, я не дам задурити собі голову, я тверезомислячий і вірю в знаки, я читаю безліч літератури, я граю на баяні, я розмовляю російською без акценту, я маю багато відомих друзів, я пишу мемуари, я надто молодий, щоб бути серйозним, я хочу грати у квача, я хочу грати у квача! Він треться щокою об плече Астрід, а вона незворушно курить, час від часу зітхаючи. Я відчуваю, зараз щось може вибухнути. Бачу, як роздувається, як напружується, як переповнюється велике Гумове терпіння, підвішене до люстри на кухні. Його стінки стають все тоншими і прозорішими. Помічаю крізь них напнуті жили на Ґабріелевих недавнопролуплених біцепсах, насуплені Титові брови, сльозинки в очах Мікі, поблискування солі на трикотажному плащі Мустафи. Я згортаюся в клубок, приплющую повіки — тепер мене ніхто не помітить, я перечекаю все в спокої і тиші, а потім знову вистромлюся, вже після бурі.

Але раптом Астрід підводиться і йде до дверей.

Ти вже йдеш, рипить невгамовний юнак, ти вже йдеш, залишаєш мене самого, зачекай, чи немає у тебе, бува, двох канап — навіть можна сказати, невеличких канапок, хоча може бути й одна, перепрошую, дякую, на здоров'я?

Я не була сьогодні в магазині, обертається Астрід. Я не збиралася їсти. Добраніч.

Гумова куля здувається, випускає повітря зі свистом.

Гммм, хрипить хлоп'я, гммм… а я б так чогось пожер…

Розумієш, каже мені Ґабріель (ми сидимо на терасі; ніхто ще не прокинувся; садівник здуває листя з трави дивною трубою, яка реве голосом розлюченого бика; Ґабріель щойно повернувся з ранкової пробіжки, з червоних спортивних шортів стирчать тонкі білі ноги, вкриті золотистим волоссям; на скронях — крапельки поту), розумієш, вона подобається мені навіть тим, чим не подобається. Розумієш, він червоніє і мучить між пальцями хвостик від яблука, розумієяі, я просто багато чого усвідомив. У нас. звідки я приїхав, усе не так. Може бути зовсім інакше, Я нічого не хочу. Мені вистачає і так. Але я хотів би хоч якось показати — навіть не їй, не іншим: собі! — щоб стало зрозуміло: аж ніяк не даремно, і навіть, коли погано, може бути не страшно. Основне: не боятися, розумієш? Я не вимагаю і не чекаю. Вистачає просто дивитися, просто знати: десь поруч… Може, я трохи плутано говорю, але ж ти розумієш? Це не про любов, це щось важливіше. Якось так універсально. У мене раніше як: за розкладом. Я раніше боявся зайву краплю води випити. А тут на мене таке життя!.. Таке!.. Та ти розумієш…

Він замовкає нарешті, і я бачу гордість на його обличчі.

Здається, це найдовша промова, яку ти будь-коли виголосив, кажу я.

І найкраща, піднімає він до неба лице.

На нас обвалилася рясна нічна злива з вкрадливим лопотанням по молодому листі. Воно смокче вологу, як сліпі кошенята молоко.

Астрід несподівано пішла спати, залишивши нас самих на кухні. Ми відразу принишкли, але розповзатися по кімнатах не поспішає ніхто. Сидимо і перекидаємося тоскними фразами. Всередині якось солодко і терпко від передчуттів. Мікі підводиться і, кинувши: «зараз повернусь», підстрибом кидається до дверей. Я знаю, куди він пішов.

Астрід сидить на підвіконні. Вона бачить лише найближчі гілки. Краплі падають на пальці її ніг.

Я приніс тобі трохи музики, каже Мікі, заходячи. Ти не ображаєшся?

Ні, хитає Астрід головою і сидить незворушно.

Мікі вовтузиться із лаптопом, спотикається об ніжки крісла, необережним рухом скидає зі столу книжки і папери. Нарешті починається мелодія.

Це моя улюблена, шепоче він і теж залазить на підвіконня. Вони мовчки сидять. І тремтять обоє. Астрід — від холоду.

Так по-дурному, каже Мікі. Яке дивне житія! Стільки жорстокості та горя! А тут так добре. Чи можу я бути щасливішим? Дружина і троє дітей. Я, напевно, вже зовсім здурів. Не можна, не можна. Вибач, Астрід — я просто не можу.

Астрід знову заперечно хитає волоссям.

Я тебе поцілую, повідомляє Мікі, і вони цілуються.

Надто добре, вже краще не може бути, торочить він. Вибач, вибач, я не можу. Дружина і троє дітей. Добраніч.

Добраніч, киває Астрід.

Мікі виходить.

Астрід сповзає з підвіконня і вимикає лаптоп. Залишається дощ.

Мене мучить безсоння. І тому мене мучать також спека, холод, шурхіт дощу, скрипи дерев, гупання дверей, рипіння підлоги, нічні голоси.

Мікі зателефонував їй до кімнати, коли вона вже лежала в ліжку. Астрід, Астрід, Астрід, повторював він, а