Читати книгу - "Чарiвнi окуляри"

я вже вибіг з квартири... І тут у мене перед очима все закрутилося-закрутилося... І раптом я опинився в яру за дідовим городом. Я сидів на піску. І щось наче примушувало мене копати той пісок. Я почав розгрібати його спершу руками, тоді якоюсь залізякою, що попалася мені під руку. Я вирив уже здоровенницьке ямище, але все рив і рив. І раптом я натрапив на якийсь згорток. Я обтрусив його від піску. То була гумова рукавичка, обплутана мотуззям.

Я схопив згорток і побіг до діда Грицька.

— Куди це ти розігнався, як німий до суду? — весело спитав він мене.

Я мовчки простягнув дідові згорток. Дід так і застиг.

— Де... де ти це знайшов?!

— У яру... у піску...

— О Боже! Неймовірно! — Дід тремтячими руками розплутав мотуззя, розліпив, розриваючи, злежалу гуму і дістав пожмаканий синій конвертик. І прочитав:

«Бажаю тобі щастя! Буду пам’ятати тебе все життя. Кіра».

Дідусь Грицько вдячно пригорнув мене до грудей.

— Вона таки пам'ятає вас! Хіба такого, як ви, можна забути?! — сказав я.

Ну чому, чому я не міг сказати, що я щойно бачив її і навіть допоміг їй витягти з ями ключі і як вона сказала, що я їй нагадую дідуся! Мені так хотілося це сказати, але я не міг. Бо не міг розкрити таємницю чарівних окулярів. Я тільки відчув: як це радісно робити комусь добро!

ПРИГОДА ДЕСЯТА

Анжеліка.

Сьогодні нарешті приїхав з курорту Ромка. Я з таким нетерпінням чекав його!.. І от нарешті він приїхав. Щоб зустрітися з ним, я навіть на кілька днів приїхав із села, де гостював у діда з бабою. Ромка був якийсь розгублений і незвичайний.

— Що таке? — питаю. — У тебе якісь негаразди?

— Та! — махнув він рукою. — Не питай!

— Не лякай мене, — кажу. — Якась біда?

— Нема в мене вже чарівних окулярів! — зітхнув він.

— Як?!

— На дні Чорного моря вони... Анжеліка викинула.

— Яка Анжеліка?!

— Топ-модель. Майбутня шоу-зірка.

— Ну, ти даєш! Такі зв'язки!.. Розказуй швидше!

— Ну, приїхали ми на той болгарський курорт. Оселилися у крутому пансіонаті. Людей небагато. Свій пляж. Купання прекрасне. Але однолітків моїх — жодного. Лише кілька дрібних дошкільнят. Батькам добре. Вони в мене преферансисти. І тато, і мама. Є така гра в карти — преферанс. Знайшли собі таку ж завзяту пару, теж чоловіка й жінку. І з ранку до вечора «записували пульку» (так це в них називалося). Тільки й чути: «Сім перших!», «Вісім третіх!», «Я віст!», «Я пас!», «Тотус!», «Мізер!», «Ви без двох», «Лізье на гору!» А мені сказали: «Купайся, загоряй, читай книжки, бо вже очманів від того комп'ютера і телевізора!» Перші два дні я нудьгував страшенно. А на третій день... Лежу я голічерева на піску біля води, і раптом з моря виходить незнайома дівчинка, ну, може, трохи старша за нас. Наче Венера з піни морської... Вродливиця неймовірна!

— Краща за Ритку Скрипаль?

— Твоя Ритка Скрипаль може сховатися. Ритка Скрипаль порівняно з нею — служниця, попелюшка з першої дії, до перетворення. Сама чорнява, а очі сині, великі, з мохнатими віями. У вушках сережки з перлами. Струнка, як тополька. У руці тримає мушлю, таку, знаєш, як великий равлик. І йде прямо до мене. Я підхопився. А вона так, наче ми тисячу років знайомі: «Привіт! От притули до вуха! — і сама притуляє мені мушлю до вуха. — Чуєш?» — «Що?» — розгубився я. «Голоси моря, балда!» — «Ну, шумить, — кажу, — щось тихо». — «Це шум прибою, — Дай сюди!» Забрала в мене мушлю, притулила до свого вуха. «О! — каже. — Он медуза крабові щось говорить... А краб невдоволено скрегоче... А морський коник ірже на все море... Ех! Нема в тебе, Ромко, фантазії. Глухуватий ти». — «А звідки ти знаєш, як мене звуть?» — здивувався я. «Бо я русалка! — усміхнулась вона. — А русалки все знають». — «Мабуть, почула, як мене батьки кликали. А ти взагалі звідки, з якого пансіонату?» — «Сказала ж — русалка я!»—«А де ж твій риб'ячий хвіст?»— «А я безхвоста! — знову усміхнулась вона. — Новий сучасний вид! Ха-ха-ха!» — «Ну, добре, — кажу. — Як тебе звуть?» — «Анжеліка! Русалка Анжеліка. А прізвище Акласур, Русалка навпаки, під таким прізвищем я записалась на конкурс топ-моделей». — «Круто!» — «А ти думав! Я взагалі люблю несподіванки, пригоди, таємниці!» — «Ти плаваєш добре?»— «У мене розряд!» — «Це погано!» — «Чого?» — «Дай мені слово, що ти не попливеш за мною. І не будеш робити спроб дізнатися, хто я і звідки! Я хочу, щоб це лишалося для тебе таємницею». — «Ну, якщо ти наполягаєш...» — «Наполягаю! Я буду сама припливати до тебе». — «Гаразд! Хай буде так!» — «Ну, дивись! Якщо ти порушиш слово, ти мене більше не побачиш! Бережи мою мушлю. Може, я тобі через неї щось скажу...» Вона таємничо всміхнулася, помахала мені рукою і пішла в море... Я чекав наступного дня так, як нічого ще не чекав у житті... І вона таки знову припливла. «Ну, як ти тут? Нудьгуєш без мене?» — «Авжеж! — признався я. — В усьому нашому пансіонаті жодної живої душі». — «У нас теж нікого цікавого, — сказала вона. — Якісь доходяги!» — «Звідки ти все-таки?» — не втримався, спитав я. «От! Ми ж домовилися! Це ж таємниця!.. А в тебе є в житті якась таємниця, про яку не знають ні батьки, ні друзі?» — «Є!» — «Незвичайна?» — «Навіть більше — неймовірна!» — «Ти диви! — підняла вона брови. — Ти, звичайно, мені не розкажеш...» — «Ні! Пробач, але я зв'язаний словом. Це не лише моя таємниця. Це й таємниця мого друга. Наша спільна. І ми поклялися нікому її не розказувати». — «Ну, якщо поклялися, — зітхнула вона. — Тоді не треба! А ким ти хочеш стати?» — «Ще точно не знаю... Або футболістом, як Андрій Шевченко... Або бізнесменом, як тато з мамою. А ти — топ-моделлю?» — «Ні! Топ-модель — це проміжний етап. Я хочу стати зіркою шоу-бізнесу. Як Софія Ротару». — «Непогано». — «Авжеж!..» Ми з нею того дня довго говорили. А тоді вона знову пішла в море і зникла... А вночі вона мені наснилася.