Читати книгу - "Сповідь суперниці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він мовчав, і тоді я ступила до нього, доторкнулася кінчиками пальців до його щоки.
— Навіщо мені було краяти душу, дивитися на вас і знати, що ви ось-ось поїдете геть. Нехай пробачить мені небо, але я так прагла вас забути!
Він мовчав. Стискав мою руку й мовчав. А я раптом і справді повірила в те, що говорила, мене почало лихоманити, сльози так і побігли.
— Ви їдете, сере, і я не знаю, побачимося ми ще, чи ні. Але моє серце розбите і стікає кров’ю. Я звичайнісінька жінка і не вільна в своїх бажаннях. Але де б ви не були, я думатиму про вас, пам’ятатиму і молитимуся за вас. Ви — моя прекрасна мрія, сере Едгар…
Його губи затремтіли, але не мовили ні звуку.
Господи, все це було так зворушливо, що я заридала. Сказала крізь схлипування:
— Я рада, що ми все-таки зустрілися перед розлукою. Рада, що ви прийшли і вислухали моє зізнання.
Він повільно підніс мою руку до губів.
— Я лицар Христа, міледі.
— Але ви ще й чоловік. Найпрекрасніший чоловік у світі. Й невдовзі скинете плащ тамплієра, одружитесь. Я ж думатиму з сумом, хто вона — ваша обраниця. І чому вона, а не я чекає на вас там, у вашому замку в Англії.
Він і далі мовчав. Мене це почало дратувати. Я тут виливаю йому душу, а він — справжнісінька крига. Нарешті він таки озвався:
— Я не вартий вас, принцесо.
— Дозвольте вирішувати це мені! Так, я принцеса, але й у дочок короля є серце. Та скажіть же мені хоч щось, мій Едгаре! Чи подобаюся я вам хоч трохи?
І тут я помітила, як у його очах спалахнув вогонь.
— Ви прекрасні, леді Бертрадо. Я часто милувався вами. Але завжди пам’ятав, хто ви — і хто я. Я поважав високе становище своєї дами і…
Я притисла долоню до його губів, змушуючи замовкнути. І тут відчула, як він поцілував мою руку. Ніжно, так ніжно… Мені це було приємно, але я хотіла більшого. Він тримав мою руку в своїх долонях і м’яко торкався вустами кінчика кожного пальця. А я розгубилася. Я чекала, що він накинеться на мене, а я вириватимуся. Але він зволікав… Дідько б її забрав, оцю його вихованість!
І тоді я майже наказала:
— Поцілуйте мене!
Лицар здригнувся. Та ось його руки оповили мою талію і я підкорилася їм, припала до нього, обійняла.
Ні, він не вп’явся в мене, як Гуго Бігод, не рвав мого рота, як Вільям Іпрський, не м’яв моїх губів своїми, як Генрі Вінчестер. Він доторкнувся до них легко, ніби подув вітерця. Але я так і не збагнула, як сталося, що мої вуста опинились у полоні його вуст, немовби стали одним цілим. Я дивувалася: що ж робити мені тепер, аж поки не відчула вимогливого натиску його язика, котрий розтискав мої губи. Я скорилася, так і не знаючи, що робити далі. Пручатися? Обіймати його? Мій язик зіштовхнувся з його язиком, почав заважати, але я не знала, куди його подіти. Я не дихала, мені бракувало повітря.
Я відвела обличчя. Але він і далі обіймав мене, і я відчула, як він важко і напружено дихає. А його рука раптом погладила моє стегно, ковзнула по сідницях і сильніше притисла мене до себе. І я відчула його збуджену плоть внизу свого живота. Мені стало соромно. І це була не боротьба, як я очікувала, він брав мене ніжно, не поспішаючи. Він цілував мою шию, а я завмерла в його обіймах, не знаючи, що робити.
Він ніби зрозумів це. Відпустив мене, важко дихаючи.
— Вибачте, міледі. Але в мене так давно не було жінки. Я налякав вас?
Я боялася тільки одного — що він зараз піде. І сама рвучко обійняла його.
— Ні, ні, не відпускайте мене. Я хочу це пізнати, хочу запам’ятати вас назавжди.
Він знову цілував мене, але цього разу ще жагучіше. А я вп’ялася в нього і, напевно, заважала йому. Він навіть трішки відсторонився, і його рука торкнулася моїх персів. Чому чоловіків так хвилюють жіночі перса? І що я повинна була робити цієї миті? Його пальці заплуталися в моїх ланцюжках, і мені навіть смішно стало. Але мій приглушений сміх, схоже, йому сподобався. Я помітила посмішку на його обличчі. Він однією рукою обхопив мою потилицю, наблизив до себе моє обличчя, знову почав цілувати. А я знову не знала, куди подіти свого язика. Та тут я почула кроки за дверима, спів літаній, злякалась, що це відштовхне його від мене, і ще дужче притислася до нього. Несподівано наші язики переплелися і почали рухатися в одному ритмі. Едгар навіть ледь чутно застогнав…
Двері відчинилися, і на порозі з’явився король Генріх зі свічкою в руках.
Ми навіть не розтисли обіймів, тільки дивилися на нього. На нього й на тих, хто стояв позаду. Королева Аделіза, Стефан, Мод, мій брат Глочестер, граф-горбань Лестер, канцлер Обрі де Вір… Я бачила, як змінювалися їхні обличчя. Так, вони побачили нас. Я цього чекала, але чомусь жахливо злякалася. І рвучко вирвалася з обіймів Едгара, що було цілком природно.
Що тепер робити? Або Едгар поплатиться за вчинене головою, або його буде вигнано, або я отримаю його за чоловіка.
Я підняла голову, глянула королю у вічі. Він переводив погляд із мене на Едгара й знову на мене. Його худе обличчя було непрониклим, і лише по тому, як затремтів вогник свічки в його руці, я зрозуміла, наскільки сильно гнівається батько.
— Сере Обрі, — звернувся він нарешті до канцлера. — Відведіть тамплієра Едгара у Фалезьку вежу. А ти, Бертрадо…
Я давно продумала, як поводитися. Я впала навколішки перед батьком, заламуючи руки.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь суперниці», після закриття браузера.