Читати книгу - "Сурма лебедя"

він переконався: хоча грифельна дощечка не допомогла йому налагодити спілкування з птахами, але вона таки придасться йому — для спілкування з людьми, бо люди вміють читати. Це його неабияк підбадьорило. То Сем Бівер подарував Луї дощечку як прощальний подарунок, коли юний лебідь зібрався покинути ранчо. Сем купив дощечку й крейдяного олівця на свої заощадження. І Луї вирішив, що завжди, хоч би куди закинула його доля в цьому світі, носитиме ці речі з собою.

А рознощик зерна засумнівався, чи то йому таке приверзлося, а чи й справді він бачив лебедя, який уміє писати слова на дощечці. То й надумався нікому нічого про це не розповідати, а то ще подумають: схибнувся розумом чоловік.

Весна для птахів — це пора, коли кожне шукає собі пару. Тепле п’янке весняне повітря будить дивні почуття у молодих лебедів. Самці починають помічати самиць. Гарцюють перед ними, показуючи: ось які ми молодці! Самиці й собі починають звертати увагу на самців, але удаючи, ніби вони взагалі нічого не помічають. Діють вони дуже сором’язливо.

І Луї одного чудового дня прокинувся з дивними почуттями — і збагнув: він, певне, закохався! Та й добре знав цей юний лебідь, у яку саме лебідку закоханий. Щоразу, як він пропливав повз неї, серце йому билося частіше й дужче, а в голові не лишалося жодних інших думок, крім як про кохання. Йому здавалося, ніби ось такої вродливої молодої лебідки він зроду не бачив. Ледь дрібніша за інших, шию мала вона красивішу, а рухи були в неї куди привабливіші, ніж у всіх інших юних лебедиць на озері. Звали її Серена. І Луї хотів би щось таке вчинити, аби привернути її увагу до себе. Бажав він, щоб саме вона стала йому дружиною, але… як же він це їй скаже? Він-бо не міг видати жодного звуку своїм горлом. Луї і кола описував навколо неї, і шиєю махав угору-вниз, і показував велике видовище, як він може пірнути й довго-довго лишатися під водою: бачиш, як я можу затримувати дихання? На куди довший час, ніж будь-який інший лебідь! Але та крихітка-лебідка не звертала аніякісінької уваги на всі витівки Луї. Поводилася так, ніби то не Луї-молодець був, а якесь порожнє місце!

Коли ж матінка Луї переконалася, що її син почав зальоти до юної лебідки, то сховалася в комишах і поспостерігала, що ж воно діється. І переконалася: її син поводиться так, як закоханий лебідь, але успіху в своєї обраниці не має!

Дійшовши до відчаю, Луї підплив до любої його серцю Серени і ґречно вклонився їй. Дощечка, як завжди, висіла в нього на шиї. Схопивши дзьобом крейдяного олівця, він написав на дощечці: «Я люблю тебе!» — й показав їй ті слова.

На мить вона затрималася поглядом на тих словах, а тоді й попливла геть. Читати Серена не вміла, і, дарма що їй подобався вигляд юного лебедя, в якого щось там висіло на шиї, не могла вона по-справжньому зацікавитися таким птахом, котрий не може сказати жодного слова! Як на красуню Серену, то такий лебідь-сурмач, що не годен засурмити, був просто невдаха.

Побачивши таке, матінка Луї негайно кинулася до свого мужа-лебедя, старого коба.

— Маю новину для тебе! — сказала вона. — Твій син Луї закохався, а його обраниця, лебідка його жадань, не звертає на нього уваги. Сталося так, як я й передбачала: Луї не спроможеться знайти собі пару, бо він не має голосу. І як вона сміє отак поводитися, та маленька засмоктана нікчема! Мені аж голова розколюється… Та хай там як, а мені жаль Луї. Він вважає, ніби кращої за неї немає на всіх цих озерах, але не може просурмити: «Ку-гуу! Я тебе люблю-у!» А саме це вона хоче почути від нього.

— Ну, це жахлива новина! — сказав тато-лебідь. — Вість щонайсерйознішої ваги! Я знаю, що воно таке: бути закоханим. Дуже добре я пам’ятаю, яка болісна може бути закоханість, як хвилює перша любов, і яке гірке розчарування, тяжке страждання, коли ти у неї не маєш успіху, як тоскно тягнуться тоді дні і ночі… Але я — батько Луї, і я не попущу, щоб отак воно все й лишилося. Я діятиму! Луї — лебідь-сурмач, найшляхетніший з усіх птахів, що тільки плавають по воді. Він веселий, бадьорий, дужий, могутній, палкий, добрий, бравий, вродливий, надійний, вартий довіри, великий літун, незрівнянний плавець, безстрашний, терплячий, вірний, відданий, шанолюбний, прагнучий…

— Постривай-но! — зупинила дружина мужа. — Ти не мусиш усе це мені розказувати. Одне скажи: що ти збираєшся зробити, аби допомогти Луї здобути собі подругу?

— Та до того ж я й веду — в моїй власній неперевершеній манері висловлюватись! — запевнив дружину муж-лебідь. — Ти кажеш, що та юна лебідка хоче почути від Луї слова: «Ку-гуу, я тебе люблю-у!»?

— Саме так.

— То вона їх від нього й почує! — вигукнув тато-лебідь. — Люди ж виготовляють, мають різні пристрої: ріжки, сурми, які завгодно музичні інструменти. І ці пристрої здатні породжувати звуки, подібні до дикого нашого сурмління. Ось зараз я й розпочну пошуки такого пристрою, і навіть якщо мені доведеться летіти аж на край землі, аби знайти сурму для нашого юного сина, я знайду її врешті-решт і принесу Луї!

— Ну, якщо ти дозволиш підказати, — мовила його дружина, — то не лети аж на край землі, а пошукай у Біллінґсі, штат Монтана. Це куди ближче!

— Дуже добре — спробую знайти в Біллінґсі! Пошукаю сурму в Біллінґсі. І зараз-таки, без довгих зборів, я й вирушу. Не можна втрачати ні хвилини! Весна ж не вічно квітує… А любов така скороминуща… Тут кожна хвилина дорога! Тож саме цієї хвилини я й вилітаю до Біллінґса, штат Монтана, великого міста, що нуртує життям, переповнене всілякими людськими виробами. До побачення, моя кохана! Я швидко повернусь!

— А гроші? Чи ж ти маєш гроші, щоб заплатити? — нагадала практична дружина. — Сурма коштує якісь гроші!

— Лиши це на мій розсуд! — відказав муж-лебідь. І, урвавши на цих словах розмову, здійнявся у повітря. Крутий злет, мов у реактивного літака! Потім він вирівняв