Читати книгу - "Сурма лебедя"

— Що за лебідь! — промурмотіла вона. — Хочу тільки сподіватися: він тямить, що робить.

Старий лебідь — муж і тато — летів на своїх могутніх білих крилах до Біллінґса, і які тільки тривожні думки не товклися в його буйній голові! Адже досі він ще ні разу не вирушав на пошуки сурми. І грошей не мав, аби ту сурму купити. А ще він побоювався, що на момент його прибуття крамниці вже будуть зачинені на сьогодні. До того ж він усвідомлював, що на всьому континенті Північної Америки він наразі — безперечно! — єдиний лебідь-сурмач, що летить до великого міста, аби роздобути сурму.

— Чудна це у мене пригода! — мовив він сам до себе. — І все одно це — шляхетна справа! Я зроблю все, аби допомогти моєму синові Луї, — хай навіть утраплю в справжню халепу.

День уже добряче хилився до вечора, а лебідь усе дивився вперед. Та ось нарешті він уздрів ген удалині церкви, заводи, фабрики й крамниці Біллінґса. Відчайдух вирішив: треба діяти навально й зухвало! Ось він облетів уже ціле місто, а музичного салону так і не назорив. І зненацька — о щастя! — він таки нагледів музичну крамницю. Яка ж вона велика! Широкі вітрини, товсте скло шиб… Тоді він спустився нижче й закружляв так, щоб краще роздивитись. Позазирав до крамниці. Побачив барабана, пофарбованого в золоте. Укмітив химерну гітару з електричним шнуром. А он маленьке піаніно. А ще ж він побачив усякі там банджо, ріжки, скрипки, мандоліни, цимбали, саксофони, маримби,[1] віолончелі… й купу інших музичних інструментів. Ага, ось і те, що йому потрібне: мідяна сурма, висить на червоній стрічці!

— Ну, оце й настав вирішальний момент для дії! — мовив лебідь сам до себе. — Це моя мить: в одному хороброму вчинку ризикнути всім! Хоч як це вдарить по моїх почуттях і відчуттях — хоч яким жахливим порушенням це може бути законів, якими керуються люди у своєму житті. Вперед! Зараз як лупону! І хай мені поталанить!

Підбадьоривши себе отакими словами, старий лебідь склав крила й пішов у піке. Націлився він просто у вітрину. Випростав, напружив свою могутню шию, щоб стала вона мов сталева піка-шульпіка — і щоб пробила броньоване скло. Піке було стрімке! На повній швидкості ударив він у вікно. Скло розтрощилось. Бахнуло — мов бомба розірвалась. Уся крамниця затряслася. Музичні інструменти, мов струшені спілі груші, сипонули на підлогу. Навсібіч полетіли скалки. Продавчиня зомліла. Лебідь відчув, як болем різонуло ліве плече: влучила чимала скалка скла… Але він схопив дзьобом сурму, круто розвернувся у повітрі, вилетів у пробиту в вітрині діру надвір і стрімливо, ген понад дахами Біллінґса, почав набирати висоту. Кілька краплин його крові упало на землю. Боліло плече. Але він домігся успіху! Здобув те, по що прилетів. Чудова мідяна сурма була в нього — міцно затиснута дзьобом, і тільки червона стрічка маяла на вітрі.

Можете собі уявити, який немузичний тарарам учинився в тому музичному салоні, коли старий лебідь бомбою пролетів крізь вітрину. Тієї самої миті, коли розкололося скло, один із продавців якраз демонстрував покупцеві великий басовий барабан, і вигляд величезного білого птаха, що прошиває вітрину, так приголомшив клерка, що він з усієї сили лулуснув по барабану паличками.

— Буммм! — відгукнувся барабан.

— Дзеллленннь! — какофонічно долучили й свій голос скалки розтрощеного скла.

Коли ж дівчина-продавчиня зомліла, вона впала просто на відкриту клавіатуру піаніно.

— Брумм-шурруммм-буррруммммм! — так виконало свою партію піаніно.

Власник музичної крамниці вхопив свою рушницю, яка помилково-передчасно й вистрелила, пробивши дірку в стелі й засипавши все в приміщенні дощем тинькової порохні. Все довкола розліталося, падало й створювало неповторний гамір.

— Буммм! — знову обізвався барабан.

— Бринннь! — долучилося банджо.

— Брумм-шуррруммм-буррруммммм! — ніяк не могло вгамуватися піаніно.

— Гумп! — залюбки приєднався до імпровізованого концерту й контрабас.

— На поміч! — закричав продавець. — Нас пограбували!

— Дорррогу! — загорлав хазяїн. Ось він вискочив у двері, ступив на ґанок і ще раз смальнув: бабах! — по крилатому злодію, що вже ледь мрів у небі. Та цей постріл був явно запізнілий. Старий лебідь сягнув уже такої висоти в небі, якої пострілові з тієї хазяйської пукавки нізащо не подолати. На південний захід, додому прямував він, високо-високо понад дахами й шпилями міста Біллінґса. У дзьобі в нього блискотіла сурма, а в серці щеміло таке болісне почуття — що це ж він скоїв злочин!

— Це ж я пограбував крамницю! — розпікав він сам себе. — Я став злодієм! О, яка нещаслива доля для птаха такого прекрасного характеру й таких високих ідеалів! Чому, о чому я це вкоїв? Що штовхнуло мене на цей страхітливий злочин? Все ж моє дотеперішнє життя було бездоганне — просто взірець зразкової поведінки й правильного поводження. Від природи я ж такий законослухнянець! Чому, ох, чому ж я це скоїв?!

Та перегодом, коли він пролетів ще якусь відстань крізь вечорове небо, відповідь сама прийшла до нього. «Я скоїв це, щоб допомогти моєму синові! Любов до мого сина Луї штовхнула мене на це!»

А далеко позаду, в Біллінґсі, крилата новина якраз облітала місто. Це ж бо вперше в історії лебідь удерся до музичної крамниці й викрав сурму. Більшість громадян ну ніяк не хотіла в таке повірити. Видавець найбільшої місцевої газети послав до крамниці репортера, аби той усе оглянув і зарепортерував-зарепортажив. Репортер узяв у музичного крамаря інтерв’ю і вмить нашкрябав про ту подію дописа до рідної газети. Ось якого заголовка вліпив він до тієї своєї статті:

Кожен громадянин