Читати книгу - "Коли настане день"

class="book">Її пишні груди, обтягнуті вузькою коричневою сукнею з глибоким декольте, опинилися якраз навпроти Олексових очей. Він посміхнувся дівчині. Не зводячи очей з її манливого декольте, хлопець узяв меню та почав його гортати, не опускаючи погляду. Соломія відчула, що в ній зсередини підіймається якась гаряча хвиля, що заливала її всю, з голови до кінчиків пальців ніг. Ця хвиля почала виплескуватись назовні, і Олекса, зиркнувши на неї, зрозумів, що ще мить, і він перетвориться на попіл під її виразним палаючим поглядом.

— Дві кави та тістечка, будь ласка, — сказав він.

Офіціантка, продовжуючи звабливо посміхатися Олексі, повільно розвернулася і рушила до бармена. Вона гарно похитувала округлими стегнами, її довгі ноги у короткій сукні привертали до себе увагу. Двоє чоловіків, що пили пиво, замовкли і облизували її голодними поглядами. Офіціантка обернулася і посміхнулася Олексі. Він спостерігав, як вона підійшла до бармена і передала їхнє замовлення на каву, потім попрямувала до вітрини по тістечка. Соломія відчула, що ще мить, і вона розірве цього нахабного бабія на шматки. Вона вже себе майже не контролювала. Олекса подивився на Соломію.

— Що? — запитав він із невинним поглядом.

— Нічого.

Олекса посміхнувся.

— Невже ти ревнуєш?

— Чого б це.

— Та й дійсно, чого б це?

Олекса продовжував дивитися на Соломію. Вона відвернулася до вікна, роблячи вигляд, що роздивляється пейзаж. І дійсно, що це вона, геть здуріла, чи що? Хто він їй такий, що вона нервує від того, що хлопець витріщається на чужі груди та ноги? Може дивитися, куди і скільки хоче, що їй до того? Вона тихцем глянула на Олексу. Міцні м’язи випирали з-під рукавів футболки, сильна шия та гарні руки привертали увагу. Високий, симпатичний. Хай робить, що хоче, що їй до того!

Офіціантка повернулася з тацею та поставила перед ними каву та тістечка.

— Дякую! — сказав Олекса, посміхаючись.

— Смачного!

— Ми тут трохи заблукали. Шукаємо озеро. Не підкажете, далеко ще до нього?

— Не дуже. Але вам самим не знайти, потрібно знати шлях.

— Може, ви знаєте когось, хто може нам допомогти?

— Зверніться до лісника. Він проведе.

— Дякую!

Офіціантка повільно нагнулася до його вуха, і її гаряче дихання обпекло хлопця жаром.

— Якщо вам потрібно буде заночувати, я знаю гарне місце.

— Я пам’ятатиму, — відповів хлопець і підморгнув їй.

Офіціантка повільно розвернулася і покрокувала до бармена. Вона поралася біля вітрини, раз у раз позираючи на Олексу. Хлопець повільно пив каву, їв тістечко та, посміхаючись, не відривав від неї погляду. Соломія швидко висьорбала каву, зірвалася з місця та вискочила на вулицю. Вона сновигала туди-сюди по подвір’ю, клянучи і Олексу, і свою дурну вдачу, і ту стерву, що несподівано трапилася у цьому Богом забутому селі. Коли нарешті Олекса вийшов із кав’ярні, Соломія зупинилася і подивилася на хлопця, неначе дика кішка, готова до стрибка.

— Ти таки дійсно ревнуєш! — сказав він. — Я не можу в це повірити! Невже це нарешті трапилось!

— Нікого я не ревную! Ще не вистачало! Просто вона якась підозріла. Думаєш, мало тут усілякої нечисті вештається?

— Та дійсно, немало. Ми, наприклад.

— Вічно у тебе дурні жарти.

— То що, ходімо до лісника, чи ще поревнуєш?

Соломія зірвалася з місця і помчала по селу у тому напрямку, звідки вони прийшли. Олекса не зрушив з місця.

— Агов, нам в інший бік! — закричав він.

Хлопець покрокував у протилежному напрямку. Соломія різко розвернулася, пронеслася повз нього і полетіла попереду. Олекса посміхнувся та пішов услід за дівчиною.

* * *

День видався хмарний, але теплий. Соломія та Олекса йшли по лісу. Стежки вже давно не було видно. Дерева росли все густіше та густіше, світло майже не потрапляло на землю та рослини. Просуватися ставало дедалі важче.

— Слухай, ми вже другу годину так блукаємо, а немає ні стежки, ні лісника.

— То що ти пропонуєш?

— Не знаю. А ти?

— Теж жодної ідеї, що робити.

— І ліс такий густий. Не думаю, що в такому місці може бути хата лісника.

— Якби когось зустріти, щоб спитати. Треба було у селі провідника найняти.

— І чого ж ти не найняв?

— А ти не пам’ятаєш, як ти неслася, неначе дика кішка по степу, ледве наздогнав уже у лісі.

— Ну зрозуміло, це я в усьому винна, хто ж іще.

— Давай не будемо сперечатися. Краще подумаємо, що нам робити.

— І що ти пропонуєш?

— Щодо повернутися до села і пошукати провідника — не думаю, що знайдемо дорогу назад. Іти вперед невідомо куди — теж не варіант.

— І що далі?

— І все. Так і будемо блукати, поки нас Гордій не знайде. Є ще варіант, що це будуть вовкулака з упирем, — посміхнувся Олекса.

— Як ти можеш жартувати у такий момент!

— Слухай, а ти тільки кішкою можеш обертатися?

— Так. А ти?

— Соколом.

— То обернись, може, щось зверху побачиш.

— Ні, я тебе саму тут не залишу.

— Я зможу дати собі раду.

— Я сказав ні. Цей варіант не підходить. Будемо шукати інший.

Соломія зиркнула на Олексу. Від його слів вона раптом відчула якесь гостре тепло, що пройняло її тіло, але воно було приємним. Раптом вдалині почулися удари сокирою, наче хтось рубав дрова.

— Чуєш? — запитала Соломія.

— Так.

— Нам пощастило?

— Зараз дізнаємось. Дуже дивний цей ліс. Але спробувати треба. Ходімо.

Олекса та Соломія рушили на звук. Скоро вони вийшли на невеличку галявину. На ній