Читати книгу - "Ріка далеких мандрів"

— Дивак! Навіщо?! Будь сам собою… Ну, це нехай усі інші мріють стати такими, як Валерій Любич.

— Жартуєш, а я серйозно. Скажи краще, що для цього потрібно. З чого розпочинати?

— Любиш, щоб тобою опікувалися, виховували?..

— Не люблю. Одначе робитиму все, що накажеш. Мені головне почати. Потім я вже сам…

— Розумію, малий. Можу втішити. Починати неважко. Завтра будь готовий прокинутися о шостій. Принаймні, попередь батьків, що постукаю у вікно. Якщо не розбудять самі. Для початку — пробіжки понад річкою, фізичні вправи та обмивання теплою кімнатною водичкою з тайгової річечки.

Було в Романові щось таке, що й не подобалося мені. Я відчував, що він навмисне влаштовує ці «випробування», щоб вразити всіх нас, примусити говорити про себе, створити легенду про свою винятковість. Може, ще ніколи в житті я не придивлявся так уважно до значно старшої за себе людини, ніколи не намагався так збагнути її характер, саме єство її. Так, не все подобалось мені в цієї людини і все ж таки вона приваблювала мене своєю мужністю, здатністю до ризику. І я вирішив, що мені є чого повчитися в нього. Ну, а щодо винятковості… Чому ми так боїмося її?.. Чому обов'язково всі повинні бути «як усі»? Як на мене, то нехай би всі були винятковими. Кожен по-своєму. А що, цивілізація виняткових!

Після зарядки, яку ми з Романом робимо тепер щоранку, я тільки вдав, що маю намір повернутися додому. Насправді ж, я почекав за рогом, поки Чорногора зверне до свого гуртожитку, і знову подався до річки. Біля водоспаду повітря здається мені ще прозорішим і прохолоднішим, ніж там, де Роман влаштував собі спортивний майданчик. Шумовиння водоспаду, оповиті блакитним туманом вершини гір, зелені килимки трави, чудернацькі кам'яні брили, що повростали в землю так, наче хтось навмисне розставив їх, аби утворилися загадкові знаки… Все це зачаровувало мене.

Піднімаюся на скелю водоспаду й оглядаю звідти навколишню долину та пласке узвишшя, на якому бовваніють будівлі нашого селища. Зараз це узвишшя здається примарливим острівцем у безмежному світанковому океані. Все мені подобається на ньому. Якщо я справді присвячу своє життя мандрам, то, повернувшись сюди після останньої подорожі, збудую невеличку хатину. І все місто знатиме, що тут живе Вічний Мандрівник.

Так буде. Колись. А поки що насолоджуюся красою тайгового ранку. І водоспад шумує тільки для мене. І птиця, що кричить десь у тайзі, по той бік річки, теж вітає мене, як господар подорожнього.

Над водоспадом тепер уже лежать три колоди, які з'єднано скобами. Це справжній місток. Та все одно я довго вагаюсь, перш ніж ступити на середній стовбур. Спочатку крокую досить відважно, біда тільки, що вистачає моєї відваги не надовго. Десь посередині я зупиняюся. Просто піді мною гребінь водоспаду. Клекіт оглушує мене, а течія заворожує. Мені стає моторошно. Ось місток зривається зі скель, і я опиняюся на гребені водоспаду. Течія несе мій «пліт», я відчуваю шалений рух, вітер забиває подих… Відтак, страх заполонює мене ще навальніше. Ноги важкі і неслухняні, відчуваю, як терпнуть плечі. Намагаюся застебнути куртку, але пальці задерев'яніли і я не здатний володіти ними. У спину мені б'є сильна хвиля вітру. Раз, удруге, втретє… Я починаю усвідомлювати, що тільки дивом усе ще утримуюся на містку. Ще мить і мене справді скине у водоспад разом із цими колодами.

Я можу врятуватися, тільки діставшись якоїсь із скель. Але для цього треба перебороти себе, перебороти страх і нарешті зрушити з місця. І коли здавалося, що вже ніяка сила не примусить мене зробити хоча б крок, в уяві моїй раптом відродилася постать над водоспадом. Постать Романа Чорногори. Адже він пройшов. По одній-єдиній колоді. «А він все-таки пройшов…» — я сказав собі це ще тоді, як ми з Інгою стояли на пагорбі під кроною модрини, і намагався переконати себе, що зміг би повторити цей «номер над виром». Я сказав це із заздрістю, бо сумнівався, що наважусь коли-небудь ступити на такий місток. Але все-таки наважився. Наважився!

Мабуть, тільки ця думка й примусила мене якимось дивом відірвати погляд від водоспаду. Не пригадаю вже, як ішов далі, тому що опам'ятався лише на тому боці річки. Але на тому. Отже, рано чи пізно треба буде повертатися назад. Тим же шляхом. Чому я так вчинив? Чому не повернувся одразу? Адже відстань до берега була майже однакова.

Якийсь час я ще стою на скелі, не вірячи, що врятувався. Далі спускаюся її пологим схилом і бачу перед собою, за негустими чагарями, потрісканий брунатний схил гори, біля підніжжя якої стоїть невеличка хатина, мабуть, мисливське зимів'я. Це страшенно дивує мене, бо з того боку її не видно було. Я продерся через гущавину, перейшов через зеленавий видолинок, який починався від ущелини між двома скелями, і піднявся на невисокий пригірок. Розсохлі двері хатини були закриті на защіпку і підперті потрісканою колодою. А сама хатина вросла в землю і здавалася старою черепахою, що загрузла у прибережному намулі.

Я відчинив двері і на мене війнуло застояним запахом шкіри, в'яленої риби, плісняви і ще чогось, а чого саме — з'ясувати не міг. Єдине віконце хати було забите ззовні дошками, між якими лишалися тільки невеличкі просвітки, піч розвалена, а попід стелею — павутина шнурів, на яких, мабуть, сушили шкури, рибу. Але робили це давно. Видно було, що, принаймні, рік хатина пустує, напівзруйнована й забута. Хто і коли зимував тут востаннє? Може, її спорудив Вічний Мисливець? Або колись тут жив тайговий робінзон, що не бажав перебиратися ні до Еймона, ні до будь-якого іншого села?

Подумавши так, спробував уявити, як би на його місці поводився я. Тут, у цьому гірському закапелку, я, самотній… Навколо, на тисячі кілометрів, жодного людського житла. Від злив, снігів і морозів мене захищатиме тільки це благеньке зимів'я. Я полагоджу його стіни, зміцню двері, перекладу піч. У мене нема рушниці, але я все-таки виживу у цій тайзі. Ловитиму рибу на саморобний гачок, а на полювання ходитиму із саморобними