Читати книгу - "Етимологія крові"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Постояла вона отак хвилини зо дві, а тоді різко відвела погляд, повернулася і пішла на гору, так, що скоро зовсім зникла за плетеним тином.
«Ди-ви-на».
З моєї підсвідомості рвалося божевільне бажання – побігти туди, нагору, за старою, подивитися, куди вона щезла і що робитиме далі – дика цікавість розривала мою душу на шмаття.
Я піднялася з каменя і вийшла на берег.
– Марто, я щойно бачила відьму.
– Треба було записати номер її телефону. Може, який парубок припаде до серця, так одразу ж і звернемося, щоб приворожити, – віджартувалася з-під картуза Марта.
– Даремно ти так. У неї очі – наче ціле царство Аїда, а ноги – чорні-чорні, худющі і сухі, мов хмиз, вона мила їх тут, у річці, а потім перейшла на наш берег і попленталася нагору. Ще можна встигнути її наздогнати… якщо не віриш.
– Ага, залишилося лише за відьмами побігати по Верховині, в купальниках. Це вже, знаєш, Яросю, не екстрім називається, а трохи по-іншому, – Марта, здається, зовсім не відчувала мого внутрішнього переляку від кілька хвилин тому побаченого.
Я не стала більше переконувати подругу. Від свого бажання бігти за старою відмовилася добровільно. Повернулася до води і пішла по ній проти течії, попід містком, в той бік, де відьма мила ноги. Тут вже було значно крупніше каміння. Я опустила руку під воду і витягла один камінчик, завбільшки приблизно з два мої пальці – середній і вказівний, формою дуже подібний до зображення скіфської баби – кругла голова з двома маленькими цяточками посередині, плаский тулуб з ледь випуклими на ньому півкулями грудей і темними штрихами замість складених рук. Абсолютний витвір природи, але як він нагадує витвір людських рук! Вирішила забрати з собою – на спомин про відпочинок.
– Слухай, царице Аїду, в мене є ідея, – раптом озвалася Марта. Вона вже сиділа на рядні і, безтурботно позіхаючи, вивчала свіжу засмагу на своєму животі. – Поїхали в Шешори – туди, де великий водоспад!
Мене трохи зачепив отой відгомін недавніх кпинів над моїми враженнями від старої відьми, що прозвучав у Мартиному зверненні. Але вирішила не зважати на це. Треба бути мудрішою. Я подивилася на годинник. Було вже по третій. До Шешорів звідси, може, кілометрів з п’ятдесят, а то й більше. І хто нас туди повезе?
– Автостопом, – Марта інтуїтивно вловила мій внутрішній хід думок. – Зберемося швиденько, щось купимо зараз по дорозі перекусити і поїдемо. Нам же, думаю, вистачить дві години, щоб там накупатися?
Ідея мені сподобалася, принаймні це вже було б цікавіше, ніж лежати отут крячками і медитувати на скупенький потічок, переконуючи себе у тому, що це – притока Чорного Черемошу. Хутко одяглися, згорнули рядно і поспішили вже відомим маршрутом до траси.
Спочатку зупинився сріблястий форд. У ньому сиділи двоє молодих гуцулів.
– Вам куди? – запитав той, що був за кермом.
– В Шешори, – випалила Марта. Хлопці голосно розреготалися, і нам це відверто не сподобалося.
– Сідайте, до Криворівні довезу, а там, може, ще когось упіймаєте, – з неприхованим співчуттям запропонував водій, але це принижувало нас іще більше, ніж сміх.
Невже ми схожі на двох тупеньких дівчисьок, що вони дозволяють собі таке хамство?..
Але в машину сіли. Не мали часу чекати, поки зупиниться іще хтось.
– А не боїтеся з нами їхати? – раптом озирнувся до нас другий хлопець – той, що сидів біля водія, коли ми вже проїхали добру відстань.
– Ви не страшні, щоб вас боятися, – буркнула я непривітно. Зовсім не хотілося вступати з ними в знайомство, яке б традиційно дійшло до обміну телефонними номерами на прощання. Марті, судячи із зазвичай непритаманної їй мовчазності та насупленості, цього теж не хотілося.
– Але ж ми можемо завезти вас… – не вгавав мій співбесідник, але той, що за кермом, різко перебив його, звільнивши мене тим самим від чергової дурної відповіді:
– Саня, не лякай дівчат, а то більше сюди не приїдуть.
На Саню це подіяло – решту дороги він мовчав і більше не озирався назад. Мені впала в очі золота обручка на пальці водія, і я чомусь полегшено зітхнула.
Як і обіцяли, висадили нас у Криворівні.
Біля старої подряпаної, колись білої «Волги», неподалік від порожньої автобусної зупинки, стояв високий і худий, а проте моцний на вигляд, вуйко з посивілим чубом і довгими вусами, з-під яких стирчала дерев’яна різьблена гуцульська люлька. Наш намір їхати до Шешорів розсмішив його не менше, аніж недавніх підвожчиків. Та що це надумали кепкувати з двох туристок? – ми аж кипіли від обурення, а проте ціль від того ставала все більш бажаною, але водночас – і більш недосяжною.
У крихітному гастрономі на зупинці купили великий житній буханець, шматок твердого сиру і по пляшці холодного пива, розподілили покупки по наплічниках і пішли вперед, по правому краю траси, що вела від Криворівні у невідомому нам напрямку і, ясна річ, до невідомого населеного пункту. Від гумових капців на ногах понабрякали болючі мозолі і йти ставало дедалі важче.
Нарешті позаду загудів мотор, і скоро біля нас зупинилася знайома «Волга».
– Сідайте, панє, бо так не зайдете далєко, – сказав сивочубий вуйко, усміхнувшись до нас чорними очима. Ми мовчки сіли на заднє сидіння.
Він представився: Михайло. І пояснив нам: до Шешорів їхати тепер – то дуже задовгий шлях, а так пізно звідтіля вже автобуси не ходять, і машин можемо не зловити, якщо там нема де заночувати, то їхати ліпше завтра з самого ранку і на цілий день, щоб накупатися у водоспаді і ввечері вже повернутися до Верховини. А взагалі, чому ми зупинилися у Верховині? – там людно дуже і машин багацько, відпочивати краще десь далі від селища, де повітря свіжіше, ось, наприклад, він сам із Криворівні, у Верховину їздить лише по господарських справах,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Етимологія крові», після закриття браузера.