Читати книгу - "Нездоланний"

Він запитав:

– У якому номері зупинився містер Ківер?

Портьє перепитав:

– Хто?

– Ківер. Здоровань із Оклахома-Ситі. Заїхав сюди два або три дні тому. Приїхав потягом. Без авто. Можливо, заплатив за тиждень наперед.

– Мені не дозволено розповсюджувати таку інформацію. Це захист персональних даних. Для наших гостей. Упевнений, що ви мене зрозумієте. Гадаю, ви б хотіли такого ж ставлення до себе.

– Звісно, – відповів Ричер. – Це досить логічно.

Він узяв свій ключ і вийшов разом із Ченґ. Тоді він сказав до неї:

– Зрозумійте мене правильно, я хотів би увійти до вашого номера.

Вони почали підійматися металевими сходами з правого боку «підкови» й опинилися перед номером Ченґ, двісті чотирнадцятим, який розташувався поруч із останнім номером у ряду, двісті п’ятнадцятим. Ченґ витягла свій ключ, і вони увійшли всередину. Кімната нічим не відрізнялася від будь-якої іншої кімнати, проте Ричер одразу зрозумів, що тут живе жінка. У номері було охайно та приємно пахло. Збоку стояла маленька валіза на колесах, усередині якої лежали акуратно складені речі.

Ричер запитав:

– Які записи носив із собою Ківер?

– Хороше запитання, – відповіла Ченґ. – Зазвичай ми носимо із собою ноутбуки та смартфони. Тож усі наші записи вводяться через клавіатуру. Що може видатися марудною працею, проте рано чи пізно це все одно потрібно робити. Але сенс усієї цієї роботи під прикриттям полягає в тому, щоб не вести жодних записів, то навіщо тоді щось друкувати? У нього були якісь записи, зроблені від руки, скоріше за все.

– Де?

– Мабуть, у кишені.

– Або в його номері. Залежить від їхньої кількості. Нам слід це перевірити.

– Ми ж не знаємо, де його номер. І в нас немає ключа. І нам ніхто його не дасть, бо в цих «Чотирьох сезонах»[6], вочевидь, серйозний захист особистих даних.

– Я думаю, це або двісті дванадцятий, або двісті тринадцятий, або двісті п’ятнадцятий.

– Чому це?

– Думаю, Ківер замовив для вас номер завчасно, правда ж? Він, мабуть, зупинився біля столу рецепції та сказав адміністратору, що приїде його колега. А тому ж, звісно, могло здатися, що між вами існує якийсь зв’язок, і він вирішив поселити вас у сусідніх номерах. Вас поселили у двісті чотирнадцятому, бо Ківер уже жив на той час у двісті тринадцятому чи двісті п’ятнадцятому, а може, й у двісті дванадцятому.

– Навіщо ж ви тоді питали про це в адміністратора, якщо ви вже про все знали?

– Він міг би звузити мені пошуки. Але більш за все я хотів застосувати ім’я Ківера на публіці. Простіше не буває. Якщо за нами стежать, то нас можуть і підслуховувати, а я хотів, щоб вони почули це з моїх уст.

– Навіщо?

– Для того щоб чесно їх попередити, – відповів Ричер.

Ричер і Ченґ пройшли до номера, що знаходився двома дверима нижче, до двісті дванадцятого. І одразу ж викреслили його зі списку. Гардини були запнутими, а зсередини долинав тихий звук увімкненого телевізора. Це точно не номер Ківера. І двісті тринадцятий, і двісті п’ятнадцятий були порожніми. В обох номерах гардини були розсунутими, проте всередині панував суцільний морок. Ричер припустив, що номер прибрали зранку і після того в ньому нікого не було. За законом середніх величин можна було сміло вирахувати, що один номер був вільним, а інший належав Ківерові, за який він заплатив, проте так у ньому і не проживав через якісь надзвичайні обставини. Вільний номер виглядав би абсолютно буденно, а в номері Ківера точно був би якийсь знак, хоча б незначний, наприклад, піжама, яка стирчала б з-під подушки, чи книжка на столику біля ліжка, чи краєчок валізи, схованої подалі від очей, за стільцем. Але через темряву нічого не було видно.

Ричер запитав:

– Хочете кинути монетку чи зачекаємо до ранку?

Ченґ відповіла:

– І що ми можемо зробити? Вибити ногою двері? Нас чудово видно з рецепції готелю.

Ричер поглянув униз і побачив, як одноокий портьє тягне розкладний стілець по асфальту. Це був той самий стілець, на якому Ричер задрімав там, біля огорожі. Одноокий поставив стілець на тротуарі, просто під своїм вікном, і сів на нього, як колись сиділи для спостереження шерифи на своєму дощаному ґанку. Тобто він сів не під двісті чотирнадцятим. Нижче і трохи правіше. А це означало, що і не під двісті тринадцятим.

Він сів під обома вікнами одночасно. Цікаво. Тоді Ричерові раптом пригадався той самий стілець, того ранку, залишений серед дороги, і тоді він поглянув на свій колишній,