Читати книгу - "Краще сидіти вдома..."

— Тому що оболонка з ультуни, — пояснив пошепки Тайфун.

З обуреним шипінням з корабля висипали абукрабики. Вони розмахували клішнями й тупотіли, як юрба переляканих страусів. Запхати нас у мішок більше ніхто не намагався, до під’їзду подали карету, вибачте, підігнали якийсь танк і запропонували сісти. Як тільки ми сіли, танк рвонув з місця. Тайфун трішки нервувався, увесь час намагаючись злетіти над сидінням, потім спохвачувався і спускався назад.

Так ми досить швидко під’їхали до височенної вежі, увінчаної переверненою тарілкою, що в цілому сильно скидалася на гриб-поганку. Видно, це була резиденція Абукраба.

До найостаннішого останнього моменту мені не вірилося, що Абукраб змилостивиться на зустріч з нами: занадто багато вже легенд ходить про нього у Всесвіті.

Ліфт підніс нас на самий верх вежі, звідки чудово проглядалися околиці до самого космодрому, абукрабики виштовхнули нас із кабіни, і ліфт помчав. Зсередини вежа виявилася прозорою, що створювало відчуття зависання в атмосфері. Під ногами виднілися складні конструкції, розташовані на нижніх поверхах. Я впізнав енердетаксель, думі-2, а решта через відстань зливалися в суцільну масу, і розпізнати їх не було можливості. Підвівши голову, можна було спостерігати за поведінкою хмарного шару Роїни. Дуже зручно.

Поки я розглядав околиці, Свєтка сіла на підлогу й замружилася.

— У мене голова запаморочилася, — повідомила вона жалібно. — Я висоти боюся.

Чим далі, то гірше! Поки я розмірковував над цією обставиною, тоненько заспівав ліфт, і від самої поверхні до нас рушила чорна цятка.

— Абукраб їде, — сказав я.

Свєтка розплющила одне око, глянула вниз і відразу закрила:

— Я хочу додому, Тайфунчику.

Тоді я теж сів на підлогу й зажмурився. Ліфт замовк. Мабуть, розчинилися двері кабіни, тому що через пару секунд пролунав цокіт пазурів по підлозі.

Коли я влітку гостювала в бабусі в селі, у неї вдома жив їжак. Уночі він виходив полювати на мишей. Їжак тупотів так, що я просиналася і довго потім не могла заснути. У дурній скляній роїнській вежі мені раптом здалося, що їжак знову бігає десь поруч і стукає кігтиками.

Але це виявився не їжак, а величезне чорне чудовисько із чотирма клішнями й шістьма ногами для ходіння. Воно було вдвічі більше за найбільшого з абукрабиків. Чудовисько не поспішаючи рухалося до нас від ліфта.

І тут мені чомусь здалося, що ми сидимо в якомусь гігантському акваріумі й чекаємо, коли чорний краб почне нас їсти. Я розуміла, що це все — дитячі дурниці, що інопланетяни, найімовірніше, людьми не харчуються, та однаково було страшнувато.

Чудовисько зупинилося за два кроки від нас, клацнуло правою верхньою клішнею й прошипіло:

— Відпочиваємо?

— Відпочиваємо, — відповіла я й одразу зметикувала, що зробила дурість. Вахтовий жетон Тайфуна без особливих зусиль перекладав інопланетну мову на людську, але я ж не повинна була цього показувати!

Тайфун теж відкрив очі, зміряв Абукраба поглядом і відвернувся, демонструючи цілковиту байдужність. Чудовисько неголосно свиснуло:

— Не бажаємо спілкуватися?

Тайфун знову промовчав, і тоді Абукраб раптом став перевтілюватися. Чотири клішні різко скрутилися, панцир на очах зменшився в об’ємі й почав світлішати, шість ніг перетворилися у дві, взуті в босоніжки, очі на стеблинках стали звичайними, зате з довгими віями. Коротше, за десять секунд перед нами красувалася Лорка Медведєва власною персоною. Я тихо ойкнула, Лорка презирливо зморщила носик.

— У наших кораблях ведеться безперервний запис подій, що відбуваються усередині й навколо, — сказала вона чистою українською мовою. — Маскарад можна було й не застосовувати.

Тут Тайфун уперше подав голос:

— А я люблю маскарад.

— Це твій корабель вистежив мій караван? — запитала Лариса, ледве чутно постукуючи каблучком по підлозі.

— Мій, — підтвердив Тайфун.

Взагалі ж я від самого початку підозрював щось подібне, але Свєтка причепилася зі своєю бородою… Негаразд вийшло, ніби я злякався. Я вирішив не затягувати справу, швиденько в усьому зізнатися й порадити Абукрабу відправити Свєтку додому, щоб уникнути можливих ускладнень у майбутньому. Але Абукраб, як виявилося, мав свої плани.

— Отже, тобі потрібна ультуна? — запитав він. Я не встиг відповісти, Свєтка мене випередила:

— Так, нам потрібна ультуна! Нам потрібно багато ультуни! Ти нам покажеш ультуну?

Абукраб подарував Свєтці презирливий погляд.

— Багато ультуни є тільки в мене, — процідив він крізь зуби. Свєтка підхопилася на ноги, забувши про своє запаморочення:

— Покажи нам ультуну! Може, в тебе погана ультуна?

— Ультуна не може бути поганою, — поблажливо повідомив Абукраб, — поганим буває її власник. Скажімо, якщо він не знає, що хоче, ультуна не зделявує.

Свєтка хлопнула віями, зробила великі очі, потім знову їх звузила.

— А в тебе вона зделявує?

— Я зделявував собі чудові кораблі, — терпляче пояснив Абукраб, — цю вежу й багато інших речей. Я бачив