Читати книгу - "Історія Юхима"

в ту мить, я збагнув, що ось вона проста життєва радість – радість, яка не вимагає чогось складного, занадто розумного та недосяжного; вона лише приходить несподівано, перебуває у тебе в гостях зовсім мало, а потім, як поважна пані йде собі далі, навіть не попрощавшись. Важливо зрозуміти, коли ця мить настала і бути щасливим найменшим дрібницям, які становлять основу нашого життя. Якщо ці миті навіть не помічати, будучи заклопотаним у побуті, та очікуючи лише чогось величного та надзвичайного, то так і пройде усе життя, а ти не пізнаєш справжнє щастя чи бодай його крихітки, які миготять та сяють у непроглядній темряві життя.

– Так, дуже. Я теж давно не ходив сюди.

– Тоді не впускай це щастя ні на мить. Воно швидкоплинне і рідко приходить. Спробуй його тримати довше. Особливо це стосується вражень після якоїсь приємної події.

– Ти фахівець із щастя?

– Ні, це лише мої спостереження, – сказала Пенелопа.

Ми повільно пішли назад. Я йшов від неї зовсім близько, моя рука один раз навіть випадково зачепила її стегно. Пенелопа зробила вигляд, ніби не помітила цього, але по її дещо збентеженому вигляді і водночас радісному блиску блакитних очей, було ясно що не вербально вона це схвалює. Більше я до неї не торкався. Принаймні до кінця вистави.

6

По закінченню п’єси овації тривали декілька хвилин. Люди піднялися з своїх місць, та радісно вигукували: «Браво», плескали в долоні та посміхалися. Я відчував поруч лише одні позитивні флюїди, які додавали енергії, запалювали іскри жадоби до життя, покращували настрій. У такому відчутті я виходив з Пенелопою із театру на зустріч теплому, літньому вечору.

– Ти вже так критично не сприймаєш свої проблеми? – запитала вона, коли ми йшли по вулиці.

– Ні, але хороший настрій швидко розтане під тиском проблем і випробовувань від долі, – поділився я своїми міркуваннями.

– Знаєш, чому так відбувається? Проблема не в тому, що в людському житті багато страждань та мало радостей. Проблема полягає лише в тім, що весь наш світ – це театр. Ми усі актори, як казав Шекспір. На жаль, я у цьому все більше переконуюся.

Ми проходили через дорогу і на слизькому місці, Пенелопа ледь не втратила рівновагу. Я встиг підхопити її за руку, підтримуючи, від чого вона подарувала мені вдячний погляд.

– Звідки у тебе такі переконання? – поцікавився я.

– Я зараз поясню. Розумієш, Юхиме, річ в тім, що люди дуже часто усе перебільшують. Вони занадто захоплюються емоціями: гнівом, печаллю, радістю, сумнівом, смутком тощо. Частенько вони настільки проживають ці емоції, як актор вживається у чужу роль, граючи в театрі. Якщо придивитися, більшість з них занадто багато приділяють увагу дрібницям, вони кричать, махають руками, театрально закатують очі, підвищують голос. Іноді дратуються через найменші дрібниці, а потім самі розуміють наскільки прояви їхньої агресії чи злості були абсурдними та зайвими. Бачив, як у комедійних фільмах сімейні свари виглядають безглуздими. Так же і звичайні люди захопившись, починають грати, забуваючи, що зі сторони це може виглядати кумедно. Тому, весь світ – театр. Граючи у цьому театрі, ми дійсно забуваємо, що потрібно жити, а не грати.

– А чому тоді в цьому театрі, для мене драма розгортається у протилежному напрямку?

– Ну… – розгублено потягнула Пенелопа. – Гадки не маю.

– Щоб жити, а не грати, потрібно більше усвідомленості. Здається, ще Ошо казав, що більшість людей спить, не усвідомлюючи, що вони роблять. Їдять, ходять на роботу, спілкуються, слухають музику, але все це вони роблять, як увісні, не усвідомлено. І так проходить усе життя.

– Сумно. Сподіваюся, що я усвідомлено зробила вибір, коли довірилася інтуїції і вирішила з тобою зустрітися. Для мене це перша зустріч формально. Але підсвідомо я відчуваю, що такі зустрічі вже були. Слухай, Юхиме, у тебе були ефекти дежав’ю?

– Бували і неодноразово. Особливо зараз, коли я пливу назад до минулого і пам’ятаю, що вже відбувалося раніше.

– От у мене таке вже почалося сьогодні, коли ти зателефонував. Не знаю, може ми дійсно вже бачилися. Насправді твоя історія найбожевільніша із усіх, які я коли-небудь чула. Але я не можу тобі не вірити, хай йому грець! Розумієш, мені здається, ніби ми в паралельному житті десь зустрічалися неодноразово. Можливо це і так, бо зараз я відчуваю, що ми добре знаємо один одного. І тому я дуже хочу тобі допомогти чи навіть дати підтримку. Можеш з мене сміятися, але я сліпо вірю в цю історію, бо мені здається, наче ти вже багато разів її розповідав у інших реальностях. Вибач, я стільки наговорила…

Промова з її вуст лунала незвично. Пенелопа говорила тихо, роблячи короткі паузи, наче розмірковуючи над словами, або збиралася з духом. Її слова викликали у моїй душі емпатію, відчуття душевної близькості, довіри, духовного катарсису, що я виявився не єдиний на цілій планеті з такою проблемою. Після цієї короткої, але дуже важливої і несподіваної промови, що мене ошелешила, я відчув, як щось заворушилося невидиме навколо нас, наче цілісінький всесвіт огортав нас своїми обіймами, мов би спала завіса ілюзій та зникло почуття безпорадності. Тепер уся беззахисність, увесь відчай та бажання втопити смуток на дні бокалу, почали танути, розсипатися на друзки, оголюючи зовсім іншу дійсність – полегшення та подяку.

Я міцно обійняв Пенелопу, відчуваючи, що зараз вона для мене найдорожча, найважливіша людина у світі, з якою мене так несподівано звела доля. Це були дружні обійми, які ні до чого не спонукали, ніщо не обіцяли та не могли нас завести до інтимної близькості. Дружне взаєморозуміння знаходилося на одну соціальну сходинку нижче від любові. Та зараз мене і не цікавило щось більше, відвертіше та тепліше, ніж дружня розмова, підтримка та спроба разом протримати оборону від такого жорсткого, нищівного удару долі, яка відібрала у мене майже все.

Нарешті я подивився їй у вічі і помітив там легкий смуток.

– А як ти вважаєш, чому усі ці фантастичні події взагалі зі мною відбулися? Адже інший люд живе собі і навіть не здогадується, що у мене такий сюжет, який можна зняти для передачі «Паралельний світ».

– Треба знайти точку відліку, коли це почалося.

– Десяте червня. Ця дата міцно закарбувалася у моїй пам’яті клеймом. Та й взагалі, що воно таке не зрозуміло. Живеш собі, живеш і тут тобі – бац і на голову впав такий подарунок. Я навіть