Читати книгу - "Подвійні міражі"

— Відпусти, — гугняво сказав Павлуша, чим неабияк насмішив Владу.

Бобир послухався. Ледь не плачучи від публічного приниження, Штос кілька разів шморгнув носом, утягуючи в себе кривду упереміш зі слізьми, і вперто продовжив:

— Самі поміркуйте. Ми не знаємо, де знаходимося, а водій зник без жодного слова. Щось недобре коїться. Може, він завіз нас сюди, щоб пограбувати?

— Так, лісів по дорозі йому забракло, звісно, — єхидно підтакнув Геннадій. — Для грабунку треба було нас лишити посеред села.

— І село це дивне, — стояв на своєму Штос. — Ви людей тут бачили? Хоч хтось, бодай одного селянина зауважив?

— Я курей помітила, — пригадала Влада.

— Майже селяни, — гигикнув Павлуша. Звук вийшов такий, ніби десь рохнула свиня. — Або ось що. поміж нами жінки… Що, як той шоферюга їх задумав зґвалтувати?

— Чотирьох водночас? — Геник присвиснув. — Я б на це подивився!

— А я би-м ще доплатила, аби хто пристав до мене з ґвалтом, — раптом заявила Ксеня, демонструючи загалом не притаманну їй здорову самоіронію. — Та де знайти такого вар’ята?! Наш водій пішов, не сказавши… — тут жіночка змовкла. — Ні. Він казав. Щось казав цій дамі, — і вона нечемно тицьнула пальцем у Ліду. — Я не чула, що саме, говорили тихо, та крізь віконце бачила… він ніби сміявся, а її тіпало, як від пропасниці. Вона, видко, слаба…

— Вона ще й лиса, а це значить «рак», — печально згодився Юрко. — Отже, наш драйвер щось таке їй намолов, що вона аж убитися захотіла. Що, цікаво? І куди він зник?

— Якщо в неї справді рак, то вона могла й так захотіти смерті, — висловилась Юля. — Безвідносно до його слів.

— Дуже дивний спосіб вчинити самогубство. Є простіші, менш болісні та більш ефективні. І їх досить багато.

— А ти як знаєш? — ще не встигла луна від останнього слова розтанути в повітрі, а Влада вже відчула, що відповідь їй не сподобається.

— А я їх пробував. Майже всі, — Бобир знизав плечима. — Не спрацював жоден. Не щастить мені, а чи навпаки… та не про мене мова. Наш вусатий друг має рацію. А, можливо, й кулемет. З дядечком, що в цьому відрі з гайками баранку крутив, щось не так.

— Треба його знайти, — по хвилі роздумів запропонував Геннадій.

— Немає сенсу, — заперечив юнак. — Знайдемо його, і що? Він на копках-баранках нас до Зоряного довезе?

— То давайте перевіримо мотор. Якщо працює, самі звідси вшиємося, — Геник, наче об натягнуту нитку, перечепився об Юлін погляд.

— Що?

— Ключі. Чим мотор заведеш?

— Юлю, ради Бога. Два дроти з’єднати, от і все. Я таке робив колись… давно, в юності.

Юлія округлила очі, мов перепуджена сова. Отакої, що не день, то новини. Законослухняний Геник, жива Феміда у штанях, і ось тобі й маєш, розпишися! Що він ще робив колись, давно, в юності, про що вона не знає? Жінка похитала головою. Байдуже. Їй сім місяців потерпіти, а потім забрати гроші — і слід за нею охолоне. Хай як хоче, так і дає собі раду, механік клятий! Фальшивий праведник… чого ще ждати від лихваря?

— Це має сенс, — говорив тим часом Юрко. — Тільки почекаємо, доки дощ перейде.

— А зараз, — збадьорилась Ксеня, — гадаю, нам усім слід нарешті познайомитись.

— А це ще на хєра? — брякнув Штос зопалу. Обличчя товстухи витягнулося, і побіліло, мов пузо дохлої рибини.

— Ну, я просто подумала…

— Ти ще й думати вмієш, чудо?

Губи тітки затремтіли, очі набрякли слізьми.

— Ви… хам! Хто дав вам право… я хотіла, як краще… нас дорога звела, і ми… ще будемо всі вкупі якийсь час, і тому…

— Не хвилюйтесь, дорогенька, він того не вартий, — Влада нахилилась наперед і простягнула Ксені руку. — Я — Владлена, можна Влада. А ви?

Якусь мить жінка дивилася на Владину долоню, як на кобру, а потім несміливо потиснула.

— А я — Ксеня. Оксана. Дуже приємно. Вибачте, я була… подумала… не має значення. Я справді рада знайомству.

— Бобир, — коротко назвався Юрко. — І прошу без дурних коментарів, бо і так вже руки сверблять, — він кивнув у бік Штоса.

— Я. Павло Вільгельмович Штос. Павло. І знайомству я геть не радий.

— Переживемо. Я — Геннадій, для друзів, навіть випадкових — Геник. А це моя дружина, Юлія.

— Лі-і-і-і… — пролунало з того місця, де сиділа потрощена бабця. Вона досі мовчала, лише погойдувалася з ритмічністю маятника, і неочікуваний звук налякав усіх без винятку. Штос узагалі ледь у штани не наклав, так перепудився від цього тихого, більш схожого на комариний писк, скімлення.

— Здається, вона пробує назватися, — Ксеня, що сиділа навпроти сердешної жінки, поклала тій на пальці свою зашкарублу долоню. — Хто ви, дамочко? Як ваше ім’я?

— Да-а-а-а, — і жінка, що, здавалося, перебувала у стані кататонічного ступору, зненацька заплакала, гірко, як дитина, самозабутньо схлипуючи, і витираючи носа брудним рукавом тоненького, мов тополиний листок, китайського плаща. — Лі-і-і-да-а. Ой, Боже мій, Боже…

І саме цієї миті вщух дощ. Так само зненацька, як і почався. Різнобарвним коромислом спалахнула в небі веселка, рідкісна коштовність у короні осені, така яскрава, що можна було розгледіти чіткі межі кожного спектра. Усі подорожні синхронно глянули на небо, засміялися, заштовхали одне одного, щось шепочучи, захоплюючись, дивуючись — і ніхто з них не помітив ні того, що біля маршрутки виник загадковий водій, ані того, як пильно він усіх роздивлявся. І того, як він зник невідомо куди, просто розчинився в повітрі, також ніхто не зауважив…

— Отже, мотор і справді не працює, — підсумував Юрко.

Пасажири знову скупчилися біля автівки, цокаючи зубами й ловлячи дрижаки — після зливи повітря так посвіжішало, що