Читати книгу - "20 000 льє під водою"

— Усе може бути, — спокійно відповів Консель. — Утім, ще є кілька годин у нашім розпорядженні; а за кілька годин може багато чого трапитися!

Холоднокровність незворушного Конселя підбадьорила мене. Я поплив скільки вистачало сил; але промоклий одяг здавлював мене, як свинцеве покриття, і я ледве тримався на воді. Консель це помітив.

— Чи не дозволить пан розрізати на ньому одіж? — сказав він.

Вийнявши ніж, Консель розпоров на мені одяг від верху донизу, і поки я його підтримував на воді, він зірвав його з мене.

Я у свою чергу зробив таку ж послугу Конселю. І ми, тримаючись один одного, продовжували наше «плавання».

Усе-таки становище наше було не менш катастрофічним. Нашого зникнення, можливо, і не помітили. А якби і помітили, фрегат, що втратив керування, усе одно в пошуках нас не міг піти проти вітру. Розраховувати можна було тільки на шлюпки.

Консель холоднокровно обговорював усі можливості нашого порятунку і склав план дій. Дивна натура! Флегматичний хлопець почував себе тут як удома!

Отже, єдина надія була на шлюпки «Авраама Лінкольна». Значить, нам необхідно було якомога довше протриматися на воді.

Заощаджуючи свої сили, ми вирішили діяти в такий спосіб: у той час як один із нас, схрестивши руки і витягнувши ноги, буде відпочивати, лежачи на спині, інший буде пливти, підштовхуючи перед собою відпочиваючого. Ми змінювали один одного кожні десять хвилин. Чергуючись у такий спосіб, ми сподівалися утриматися на плаву кілька годин, а може, і до світанку!

Слабка надія! Але людина так уже створена, що ніколи не втрачає надії. Все-таки нас було двоє.

Але якби я, як це не парадоксально, і утратив всякі ілюзії, якби у хвилину слабкості і готовий був здатися без боротьби, — я не міг би цього зробити!

Зіткнення фрегата з нарвалом відбулося близько одинадцятої години вечора. Отже, до світанку залишалося майже вісім годин. Задача цілком здійсненна за умови чергування. Море було спокійне, плавання майже не стомлювало нас. Час від часу я вдивлявся в густий морок, що порушувався лише фосфоричним світінням води, потривоженої змахами наших рук. Я дивився на світні хвилі, що, розбиваючись об мою руку, розбігалися широким водяним полем, поцяткованим свинцевими відблисками. Ми немов пливли в морі ртуті.

Близько першої ночі мене раптово охопила крайня утома. Руки і ноги судомило.

Консель мав підтримувати мене, і турбота про наш порятунок випала на його долю. Незабаром я почув його уривчасте і важке дихання. Консель задихався, і я зрозумів, що довго він не витримає.

— Облиш мене! Облиш! — говорив я.

— Залишити пана професора! Нізащо! — відповів він. — Я сподіваюся потонути першим.

У цю хвилину місяць прозирнув крізь чорну хмару, що вітер її гнав на південь. Поверхня океану заіскрилася при місячному сяйві. Благодатне сяйво місяця додало нам сил. Я підняв голову. Окинув поглядом обрій. Удалині, на відстані п’яти миль від нас, ледь вимальовувався темний силует фрегата. Але жодної шлюпки у воді!

Я хотів крикнути. Але хіба почують мій голос на такій відстані! До того ж я не міг розтулити розпухлих губ. Консель зібрався із силами і крикнув:

— На допомогу! На допомогу!

Зупинившись на секунду, ми прислухалися. Що це? Шум у вухах від припливу крові до голови? Чи мені здалося, наче на лемент Конселя відповіли погуком?

— Ти чув? — прошепотів я.

— Чув!

І Консель знову відчайдушно закричав.

Помилитися було не можна! Людський голос відповів на крик Конселя! Чи був це голос такого ж бідолахи, як і ми, викинутого в океанську безодню, такої ж жертви катастрофи, що спостигла корабель? А чи не подають нам сигнали зі шлюпки, невидимої в мороці ночі?

Консель, зібравши останні сили й обіпершись на моє плече, зведене судомою, висунувся наполовину з води, але відразу упав знесилений.

— Що ти бачив?

— Я бачив, — прошепотів він, — я бачив… помовчімо краще… побережемо наші сили!

Що ж він побачив? І раптом думка про морське чудовисько вперше спала мені на думку. Чи не побачив він морське чудовисько?.. Ну, а людський голос?

Минули ті часи, коли Іони ховалися в череві китів!

Консель з останніх сил підштовхував мене перед собою. Часом він піднімав голову і, дивлячись удалину, кричав. На його лемент відповідав голос, що ставав усе чутніший, немовби наближаючись до нас.

Але слух відмовлявся мені слугувати. Сили мої вичерпувалися, пальці німіли, плече ставало ненадійною опорою, я не міг закрити рота, зведеного судомою. Я захлинався солоною водою. Холод пронизував мене до самих кісток. Я востаннє підвів голову і пішов до дна…

І тут я наштовхнувся на якесь тверде тіло. Я затримався на ньому. Відчув, що мене виносить на поверхню води, що дихати легше… я знепритомнів…

Очевидно, я незабаром отямився завдяки енергійному розтиранню всього тіла.

Розплющив очі…

— Консель! —