Читати книгу - "Глибинка"

хазяїн, кобилу, що шкутильгала попереду, посміхнувся. Як же іноді хочеться втекти від звичного, усталеного способу життя і оселитися у такій от Маренівці; годинами про щось патякати з сусідом, сидячи на лаві, готувати на обід те, що власними руками виростив на городі, і, нарешті, раз у тиждень виїжджати до сусіднього села ось на такому возі. От де справжня, природня романтика! Просто диво, що десь ще залишилися місця, у яких виразно відчуваєш свій зв’язок з навколишнім світом, зі своїм корінням, з землею…

Вони досить швидко перетнули межу села й тепер їхали вузькою дорогою, обабіч якої височіли ряди величних сосен. Семен, на обличчі якого не було ніякого романтизму, розповідав про рутинне сільське життя, про остогидле господарство та інші невід’ємні елементи існування в глибинці. Стефан слухав з неприхованим інтересом. На його думку, у всіх цих побутових дрібничках крилася якась своєрідна чарівність, що так вабила людей, які опинялися далеко від міста, і вивченню цього феномену він збирався приділити особливу увагу.

Хвилин через сорок ліс почав рідіти, а шлях вивів їх до скупчення побілених хатин. Це й було село Червоний Хуторець. Контраст з Маренівкою він вловив відразу — асфальтовані вулиці, гарчання автомобілів, та й людей тут було побільше. Семен смикнув за віжки, й коняка покірно побігла узбіччям широкого шосе, можливо, пригадавши знайомий маршрут.

— Ну, як тобі це? — запитав він весело. — Цивілізація, нічого не скажеш…

— Еге ж, — кивнув Стефан, проте особливого враження селище на нього не справило. Занадто галасливо, занадто людно. Таких поселень було повно і під Києвом.

«Цікаво», подумалося. «Тільки вчора з міста, а вже розмірковую як справжній абориген». Посміхнувся.

Зупинилися на майдані, і першою кинулася в очі бронзова фігура Ілліча з привітно простягнутою рукою.

Тут же був і невеличкий магазинчик — вочевидь, мета їхньої поїздки. Кілька літер з його назви зникло невідомо куди, і невизначений напис«…ТОВАРИ» не давав жодного уявлення про те, якими ж товарами тут торгують.

— Хліб завезли, — сказав Семен, сплигуючи з воза. — Почекай, я ненадовго.

— Семене!

— Га?

— Тут є пошта? — Йому зовсім не хотілося стирчати на цьому візку, ловлячи на собі сторонні погляди. А якщо ця кобила захоче рушити з місця? Що він тоді буде робити?

— Так. Оно, — той махнув рукою у бік невеличкої цегляної будови на протилежному боці вулиці.

— Я збігаю відправити листа.

— Ну, давай.

Стефан зістрибнув на землю і попростував через шлях, тримаючи листа в руці. Стільки різноманітних вражень він не отримував вже хтозна як давно, і відчував, як нові слова буквально вирують у голові. Що ж, з цього можна тільки радіти — відчув, що знову готовий впрягтися у роботу.

На пошті було майже порожньо — лише під дошкою з оголошеннями нерухомо сиділи двоє сонних дідуганів. Підійшов до прилавку, купив конверт і присів за кособокий стіл. Написавши адресу, розгорнув свого листа і продовжив:

«… Відчуваю, що мій приїзд сюди не був марним. Того, що я почув, цілком вистачить для книги… Гадаю, я пробуду тут ще близько тижня, звісно, якщо мої хазяї будуть не проти. Тутешня атмосфера надзвичайно позитивно впливає на розумові процеси, і варто скористатися цим, поки є така можливість. Обіцяю все тобі докладно розповісти, коли повернуся.

Не сумуй!

Стефан.»

На підвіконні задзижчала муха, виводячи його з роздумів. Заклеїв конверт, вкинув у поштовий ящик і вийшов надвір.

Зійшовши зі східців, попрямував було до воза, коли раптом його хтось гукнув. Стефан повернув голову. Відокремившись від натовпу, що скупчився навколо бочки з пивом неподалік, до нього йшов якийсь чолов’яга. Його обличчя видалося йому знайомим, а через мить згадав. Микола Грицик. Той водій, що підвозив його вчора. Судячи з напівпорожнього кухля в руці, сьогодні в нього був вихідний.

— Здоров, письменнику! — вигукнув Грицик, до хрусту стискаючи Стефанові руку. — Що, невже передумав?

— Та ні. Ось приїхали з родичем по хліб.

— Ага. Знайшов-таки своїх?

— Можна й так сказати, — відповів з посмішкою.

— А я оце з хлопцями заправляюся, — добродушно відказав водій, збовтуючи рештки пива. — Пішли, пригощу.

— Я б залюбки, але…

— Гей!

Озирнувся. Семен вже сидів на візку, попахкуючи цигаркою, і дивився в їхній бік. Стефан знизав плечима.

— Час рушати.

— Гаразд, коли так, — промовив водій. — Але ти ще подумай про те, що я казав. Жінка дуже з тобою познайомитися хоче.

— Неодмінно подумаю, — пообіцяв і відчув полегшення, коли повернувся до Грицика спиною. Непоганий чоловік, ось тільки трішки нав’язливий — хоча, можливо, ця риса притаманна усім мешканцям цих місць.

— Що, вже й друга собі знайшов? — запитав Семен з іронією. Стефан видерся на воза і сів на лаві поруч з ним.

— Той водій, що віз мене, — коротко пояснив.

— Угу. Ясно. — Семен потягнув за віжки й крикнув: — Н-но, здохляко!

* * *

Повернувшись додому, Стефан хотів було засісти за свої записи, але у хазяїна знайшлась для нього робота — треба було спиляти верхівку горіха, що кидав велику тінь на подвір’я. Отримавши величезну ножівку, він покірно поліз на дерево, у той час як сам Семен заходився майструвати якусь подобу собачої буди.

— Сусід пообіцяв гарне цуценя, — пояснив. — А жити йому нема де. Як наш старий пес здох узимку, я його халабуду на дрова пустив — думав, що більше не знадобиться.

Стефан у відповідь лише трусонув гіллякою. Що ж, можна було очікувати, що у Семена неодмінно знайдеться якась робота для гостя з міста. Справді, чого б і