Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

— Ну, і що накажеш з тобою робити? — звернувся він до кабана, ніби той міг йому відповісти. — Я ж приманював кролика, звичайнісінького кролика. І був певен, що до мене біжить кролик, а натомість… — Тут Бренан осікся, помітивши на кабанячих іклах кров. — То ти його зжер, свинюко! Кролик справді біг сюди, а ти перестрів його і зжер! У результаті вийшло так, що він став наживкою, на яку я підчепив твою жирнючу тушу. От тільки ти мені з біса не потрібен. Не вбиватиму ж я тебе, такого здоровезного, задля невеликого шматка м’яса. Та й мороки буде забагато… Ну, гаразд, забирайся геть.

Скоряючись Бренановій волі, кабан розвернувся і, вжалений у гладкий зад слабенькими вогняними чарами, з несподіваною для своєї комплекції прудкістю чкурнув у хащі. Провівши його поглядом, хлопець наготувався знову вдатися до чарів, щоб цього разу вже точно прикликати кролика. Аж тут за його спиною пролунав голос:

— Це було мудро з твого боку, майстре чаклун.

Бренан рвучко повернувся й побачив за кілька кроків від себе вершника на гнідому коні, чия поява стала для нього повною несподіванкою. Зосередивши всю свою увагу на приманюванні кролика, який зненацька обернувся на кабана, він проґавив наближення іншої людини.

Незнайомець був кремезним чоловіком років за сорок, у темно-зеленому, під колір листя, костюмі, у високих шкіряних чоботях і в коричневому капелюсі з сірим гусячим пером. За його спиною виднівся сагайдак з луком та стрілами, на поясі висів кинджал у потертих піхвах, а до сідла було припасовано довгу кобуру з рушницею.

Чоловік спішився з недбалою спритністю, яка свідчила про те, що мало не половину життя він проводить у сідлі, і продовжив:

— Полювати на кроликів у нас може будь-хто, ми навіть це заохочуємо, бо ті малі паскуди розплодилися понад усяку міру. А от кабанів без спеціального дозволу чіпати заборонено. Було б дуже прикро, якби ти надумав забити того кабана. Прикро для нас обох — тоді б я, як тутешній лісник, мусив узяти тебе під варту, а ти б відмовився скоритися і вжив би проти мене свою маґію. Хіба ні?

— Мабуть, що так, — підтвердив Бренан. — Я зовсім не хочу потрапити до в’язниці через якогось дурного кабана.

— І не потрапив би, — заспокоїв його лісник. — Тобі просто довелося б відшкодувати завдані збитки — або грошима, або роботою. Наша пані не кидає за ґрати всіх поспіль, а приберігає таке покарання для справжніх браконьєрів. Правда, лише найвідчайдушніші з них ризикують потикатися сюди, а решта воліє обходити Кил Морґанах десятою дорогою.

— Кил Морґанах? — перепитав Бренан. — Він десь тут, поблизу?

— Ти вже в ньому, хлопче, — сказав чоловік. — Цей ліс називається Кил Морґанах. Він є власністю леді Ґвенет вер Меган, у якої я маю честь служити.

Від несподіванки Бренан закляк з роззявленим ротом. Меган — жіноче ім’я, а навіть найостанніший байстрюк не стане називати себе по матері, тим більше знатна пані. Якщо людина не знає свого батька, то послуговується іменем діда або іншого родича чоловічої статі, і лише кілька сот жінок на всьому Абраді становлять виняток із цього правила. Вони…

— То леді Ґвенет відьма?

— Саме так. Вона вже півтора року хазяйнує на цій землі. Тому браконьєри й оминають Кил Морґанах, бояться її гніву. Дивно, що ти нічого про це не чув. Хоча, судячи з вимови, ти не тутешній. Звідки, якщо не секрет?

— З північного сходу, — ухильно відповів Бренан, і нехай співрозмовник розуміє як хоче: чи то йдеться про північний схід Катерлаху, чи всього Абраду. — До речі, мене звати Бренан аб Ґрифид.

— А я Киран аб Ґілрі, — навзаєм представився лісник.

— Радий познайомитися, майстре Киране. Отже, ви не заперечуєте, щоб я вполював собі на вечерю кролика?

— Хоч і десяток кроликів, — недбало знизав плечима Киран аб Ґілрі. — Та правду кажучи, я трохи здивований. Завжди вважав, що всі чаклуни люди грошовиті, у подорожах винаймають собі найкращі кімнати в трактирах, а не ночують просто неба, полюючи на дрібну дичину. В крайньому разі, ти міг би напроситися на гостину до якогось заможного селянина, а там завжди знайдеться, чим відплатити — або вигнати мишей з льоху, або очистити воду в колодязі, або ж накласти на збіжжя чари проти шкідників. Утім, ти ще молодий, мабуть, тільки навчаєшся…

— Гроші я маю, — квапливо сказав Бренан. — І непогано заробляю чаклуванням. Проте сьогодні невдало склалися обставини. Коли я проминав останнє село, було ще зарано зупинятися на ночівлю. — Він, звичайно, не став пояснювати, що не зупинився в тому селі передовсім через присутність іншого чаклуна. — Там я лише запитав дорогу до Кил Морґанаху. Був певен, що це місто або містечко.

Лісник кивнув:

— Тепер зрозуміло. Сплутати „кил“ і „кіл“ неважко. Щоб ти знав, у нас іще частенько кажуть „кил“. Старою мовою це означає „ліс“.

— Я знаю. Просто не подумав про це. Зі слів тієї ворожки в мене склалося враження… — Бренан кілька секунд повагався, та все ж пояснив: — У Торфайні я звернувся за порадою до однієї чаклунки-провидиці. Вона наворожила, що відповіді я знайду на півдні Катерлаху, в Кил Морґанасі. Мені почулося „кіл“, тому я й подумати не міг, що ворожка говорила про ліс.

— Або про господиню цього лісу, — зауважив майстер Киран. Він виявився людиною вельми делікатною і не став розпитувати, які саме відповіді шукає Бренан. — Навряд чи це просто збіг, що ворожка надіслала тебе в місцину, де мешкає відьма.

— Авжеж, — із зітханням погодився Бренан. У нього зародилася така підозра тієї ж миті, як він почув від лісника про леді Ґвенет вер Меган. Та й ворожка найперше порадила йому звернутися до відьом, а вже потім