Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

Тим часом Киран аб Ґілрі поглянув у небо й сказав:

— Засвітло ти вже не встигнеш доїхати до садиби леді Ґвенет, це аж на іншому краю лісу. Можеш лишитися тут і полювати на кролика, а можеш скористатися моєю скромною гостинністю — я мешкаю неподалік. Моя хатина, звісно, не панські хороми, проте місце для тебе знайдеться. І розкішного бенкету на вечерю не обіцяю, але їжі буде вдосталь, напхаєшся до пуза.

— Красно дякую, майстре, — шанобливо сказав Бренан. — Я радо приймаю ваше запрошення і відплачу вам, чим зможу. І мишей, якщо знадобиться, прожену, і…

— Ні, хлопче, не треба, — з усмішкою урвав його лісник. — Про мишей і все таке інше дбає леді Ґвенет. Вона дуже турботлива пані, при кожній зустрічі питає, чи маю якісь проблеми. І нічого приховати від неї не вдається — бачить людей наскрізь. Одне слово, відьма… Гм. А як захочеш віддячити за харч та ночівлю, просто розваж моїх менших дітей своїми чаклунськими штучками. Ти ж, мабуть, знаєш бодай кілька фокусів?

Бренан ствердно кивнув, підхопив з трави свої торби з речами і закинув їх на круп коня. Він вирішив не говорити, що заробляє на життя переважно не корисними послугами, а саме чарівничими фокусами, які вдавались йому на диво добре і особливо подобалися сільським дітлахам, що були не такі розбещені, як міські, постійною присутністю чаклунів. Це була одна з причин, чому він, подорожуючи впродовж останнього року по Північному Абраду, здебільшого оминав великі міста. Утім, це була не головна причина…

Менш ніж за півгодини неквапної їзди вони дісталися до лісникової оселі, розташованої в мальовничій місцевості поблизу лісового озера. Як з’ясувалося, майстер Киран трохи прибіднявся, називаючи свій дім просто хатиною. Це був величенький двоповерховий будинок, споруджений з міцної дубової деревини, із заскленими вікнами і череп’яним дахом. Та й родину Киран аб Ґілрі мав чималу: дружину, стареньку матір, дев’ятьох дітей, двох невісток — жінок найстарших синів, і трирічну онуку. Отож, коли всі зібралися на вечерю, то в просторій світлиці, що займала майже половину першого поверху, стало дуже гамірно і мало не тісно.

Вочевидь, заборона полювати на диких кабанів не поширювалася на самого лісника, бо до столу подали якраз кабанятину — в грибному соусі, щедро приправленому спеціями. Це вже певно було смачніше за пригорілу на відкритому вогні кролятину, що нею мусив би вдовольнитися Бренан, якби не люб’язне запрошення майстра Кирана. До м’яса була товчена картопля, овочевий салат, свіжий, щойно спечений хліб, запашний сир, а на десерт — тістечка з повидлом і молоко. Ніхто з домашніх, включно з господарем, нічого хмільного не пив, а Бренан, коли йому запропонували вина, ввічливо відмовився, чим заслужив схвальні погляди жінок, а лісникова дружина, Гелед бан Киран, тицьнула пальцем у свого вісімнадцятирічного сина Арноґа і повчально промовила: „От таких друзів треба шукати, а не валандатися з тими п’яничками!“

Після вечері Бренан, як і обіцяв майстрові Кирану, розважив його рідних демонстрацією своїх чаклунських умінь. Він жонґлював відразу десятком повних чашок, не проливши з них жодної краплини; створював у повітрі різнобарвні світлові лінії і сплітав їх у вигадливі візерунки; потім видобув зі своїх речей кілька ляльок, примусив їх рухатися, говорив за них різними голосами і розіграв із цього цілу виставу на мотиви відомих йому казок. Останнє давалося Бренанові легко й невимушено, бо в дитинстві він майже не спілкувався з однолітками, а здебільшого сидів удома і бавився з іграшками, керуючи ними за допомогою чарів.

Насамкінець, коли надворі вже геть стемніло, він запросив усіх вийти з будинку і влаштував над озером розкішний феєрверк: створював вогняні кулі та підкидав їх високо вгору, де вони вибухали, розсипаючись урізнобіч безліччю яскравих жарин. Це видовище справило неабияке враження не лише на малечу, а й на дорослих. Майстер Киран цілком щиро сказав йому, що кращий феєрверк бачив лише у виконанні леді Ґвенет.

На ніч Бренан отримав у своє розпорядження окрему кімнату, і для цього нікому не довелося потіснитися, оскільки влітку менші Киранові сини (за гарної погоди, звісна річ) воліли ночувати під відкритим небом. Господар пропонував гостеві першим скористатися мильнею, але Бренан запевнив, що ще не дуже хоче спати. Тут хлопець трохи покривив душею, його вже добренько хилило на сон, та разом з тим йому хотілося без зайвого поспіху помитися, не змушуючи нікого чекати. Тож коли мильня звільнилася, він зміг у своє задоволення полежати в дерев’яній ванні, наповненій гарячою водою, час від часу досипаючи в неї дрібку нагрівального порошку. Дарма що Бренан уже понад рік мешкав на Абраді, його не переставало дивувати, як широко застосовувалась тут маґія; нею був наскрізь просякнутий навіть повсякденний побут. І не лише тут, на Півночі, а й у південній частині континенту — хоч там, щоправда, чари вважалися гріховними, і кожне їх уживання вимагало подальшого очищення молитвами. Однак це не йшло в жодне порівняння із суворими звичаями його батьківщини, де за найменший зв’язок з маґією людей засуджували до страти, як прислужників Китрайла…

Приємний вечір у лісниковій оселі закінчився вельми прикрим інцидентом. Щойно Бренан уклався спати, до кімнати тихенько прошмигнула старша Киранова донька, шістнадцятирічна Рінаґ, і, скинувши нічну сорочку, голяка забралася в ліжко. Приголомшений таким розвитком подій, хлопець розгубився і просто не знав, що йому робити. Ще за вечерею він знай ловив на собі грайливі, а то й відверто хтиві погляди дівчини, проте навіть подумати не міг, що вона зважиться на такий відчайдушний і безсоромний вчинок.

Не гаючи часу на розмови, Рінаґ одразу стала цілувати Бренана — і тут з’явився розлючений майстер Киран. На щастя, лісник нітрохи не ідеалізував свою дочку, тому об’єктивно оцінив ситуацію і весь свій гнів спрямував на Рінаґ. Безжально схопив її за коси, витяг із ліжка й виштовхав з кімнати, бурмочучи щось про різки. Як виявилося, це була не пуста погроза — невдовзі знадвору долинули дівочі зойки та благання, що супроводжувалися глузливим реготом Рінажиних братів.