Читати книгу - "Темпонавти, Володимир Аполлінарійович Заєць"

ентузіасти, їх щедро винагородять”. На тих словах він значно зиркнув на мене. Напевно, варто згодитися, щоб мені відсадили нервову тканину, таке донорство мене не страхає. У людини 15 мільярдів нервових клітин, коли відсадити якихось кілька мільйонів, це не повинно позначитися на інтелекті, тим паче на моєму.

Мені здається (можу ж я довірити це щоденникові), що мій інтелект має якісно відмінну основу, ніж інтелект будь-якого іншого, наприклад, Моранді.

Всі мої міркування логічні, але про ухвалу свою я вирішив Вальті не казати. Нехай вона лишається в невіданні й не хвилюється.

19 котода …71 р.

Операція минула безболісно. Вже другого дня я зміг узятися до праці. Заплатили мені, справді, фантастичні гроші, зробилося аж ніяково. Тепер стане і на життя, і на експерименти. От тільки чи надовго? І мені спало на думку дати згоду ще на кілька трансплантацій. Тоді ми з Вальтою, нарешті, зможемо побратися. Вона чудова дівчина, все розуміє, але скільки ж можна чекати?

Робота моя посувається майже так само успішно, як і раніше, хоча я відчуваю якийсь тягар у мозкові, немовби брили вергаю, нема колишньої легкості польоту. Мабуть, чи не з перевтоми.

Я бачив нині Моранді. Дивно, як я раніш не примічав, що в нього така сама своєрідна манера тримати сигарету, як і в мене. Завважив у нього біля скроні слід від розтину лазерним ножем. Невже й він згодився брати участь в експерименті з трансплантацією нервової тканини?

25 котода …71 р.

Ще двічі брали нервову тканину. Грошей тепер у мене тьма. Я вирішив на науку їх не витрачати. І так багато розтринькав раніше на якийсь брухт. Усе силкувався сьогодні згадати, навіщо я купив усі ці апарати, але намарне. Дурниці якісь, мабуть. Правильно Моранді каже, що цією бриднею не варто клопотати собі голови. Я дивуюсь, навіщо він мені це розповідає? Що, я сам не розумію? Розказав усе Вальті.

Гадав, разом посміємося. Вона спохмурніла і сказала, що забороняє мені брати участь у дослідах з пересаджуванням мозку. Я пообіцяв їй і подався до Моранді сказати йому про це. Він сидів у лабораторії на місці, де звичайно сидів я, крутив ручки у всіляких апаратах і щось записував. Він був дуже жвавий і, забачивши мене, став захоплено про щось розповідати. Я нічого не втнув. Він правив, що почав захоплюватись особливою залозою. Моранді славний хлопець, та надто вже він любить корчити з себе мудрагеля. Раніш він такий не був. Я йому сказав, що Вальта проти моєї участі в експериментах з пересаджуванням мозку. Тоді Моранді добув з кишені кольорову фотографію чудового котеджу над морем і сказав, що ще кілька пересаджень, і я зможу купити такого для нас із Вальтою. Я погодився, певна річ. Вальті нічого не казатиму. Так Моранді звелів. Я нічого не скажу їй поки що, а коли куплю для нас той чарівний котедж, тоді й викладу все. Моранді всміхнувся мені й сказав, що я кмітливий хлопець, і спитав, чи не хочу я побалакати з ним про якийсь іксаметр. Я здивувався і сказав, що зроду не чував про таку штуку. А може, це прізвище чиєсь, то я такого чоловіка не знаю. Моранді засміявся й відпустив мене, запитавши адресу Вальти.

15 рона …71 р.

Мине ішче тричи опирували. Й аніскіки не боляче. Тіки лоскітно в гулуві. Маранді каже шчо у мине типер богато гроший і я можу купети шчо зхочу. І зрадів типер можу вже ожинитися з Вальтою. Вальта сюгодні приходела і ривла і вимогала гачоб мине одпустели й шчось мині вітдали. А в мине він нечого не брав і сам мині дає попети з нивиличкої пляшички. Мині робицця весило й ловко і я танцюю а Маранді ляпас. Я сказав Вальті, що. ти не лай Маранді він мій товареш. Він сам мині так сказав.

26 рона …71 р.

ішче опирували приходела вальта і все риве і з нею дидичко чужий вуна на ньохо каже аблакат на дядичка маранді він пагано сказав не мона його кривдети він добрий і мині дає цукериків а аблакат мині нечого не дав і він з вальтою ішов і я йому показав язика вальта заривла дядичко маранді зариготав і я тоді зрадів і зариготав теж вальта сказала шчо нечого шчо закон бизсилий проти їх гроший вуна сама поквитасцця зі злочинцем і полехшить мої муки, а я і не мучуся.

Від автора. На рядку, де має бути черговий запис в щоденнику, ідуть нерозбірливі карлючки.

З газети “Вечірній експрес”: “Сьогодні, 30 рона …71 р., на 20 кілометрі 35-го шосе о 8 годині ранку зіткнулися двоє автомобілів. За кермом одного з них сиділа викладачка марської мови Вальта Гіна, а в другому були молодий вчений Моранді Девала й напівідіот-паціент, що перебував на лікуванні в клініці професора Орка. Всі троє сконали на місці. За висновком експертів, винуватцем катастрофи була Вальта Гіна, що виїхала на смугу зустрічного руху. Це могло статися через незадовільний стан дорожніх розміток. Газета звертається до мерії від імені всіх читачів з закликом “більше фінансів виділяти для підтримання траси в задовільному стані”.

ЯКОСЬ У МІЖСЕЗОННЯ

Корпус гвинтольоту спершу завібрував, потім різко шарпнувся і завалився на бік. Кронберг напружив м’язи, і вони напнулись. Літ, крадькома витираючи розквашеного носа, спитав мужнім голосом:

— Ну що там іще?

Гвинтоліт знову шарпнуло, і Кронберг з неймовірною швидкістю заорудував маніпуляторами.

Хард напружено вдивлявся через пілотове плече в показання приладів.

— Плівки? — майже спокійно запитав він.

Кронберг на знак згоди кивнув головою.

— Які ще такі плівки? — втрутився Літ.