Читати книгу - "Останній неандерталець, Михайло Миколайович Грешнов"

Підводжусь і, тягнучи за собою рюкзак, йду туди, де він їсть. Він ще там. Зупинившись на відстані трьох кроків, питаю:

— Можна з тобою… Адаме?

Мовчки він згоджується з ім’ям, котре злетіло з моїх уст. Мовчки вкладаємося спати. Майже поруч — двоє в ущелині. Я не відійду від нього ані на крок, поки не довідаюсь, хто він і яка доля зв’язала нас обох.

Уранці я готуюся йти з Адамом. Мотузку я кинув. Витяг із рюкзака тепер непотрібний лічильник, щоб не муляв плече. А в голові снуються ті ж самі думки, що і вчора: філософський монолог, звернений до Адама. Це трохи смішно: філософствувати в ролі Робінзона, але П’ятниця мій, слово честі, хороший, і ранок гарний, і почуваю я себе краще, відпочив за ніч, і тому пишномовні слова так і рояться в моїй голові: хто ти, Адаме, чому ти тут? Чому люди тебе не знають? І якщо ми зараз разом, чи відповіси ти на ці запитання? Треба йти з тобою, і я піду — чи не заперечуватимеш? Тільки не поспішай. Не лякайся мого голосу. Можливо, мені краще зовсім не говорити? Згода, я лише йтиму за тобою слідом. Не звертай на мене уваги, будь собою. Будь тільки самим собою! Уяви, що я тінь, до котрої ти звик і не помічаєш.

Я міг би й далі вести цей монолог, але часу немає. Починався наш перший день.

Ми вийшли з ущелини назустріч сонцю. Попереду був розложистий спуск у затиснуту між хребтами долину; позаду сніг, що завалив розпадину. Ущелина, що ми її залишали, була випадковою складкою, якої лавина не досягла. Під ногами стелилися луки, там і тут пробивалися джерела і напували водою трави та зарості невисоких чагарів. Адам ішов не поспішаючи, і поки наш невідомий шлях вів донизу, встигати за ним було неважко. Він ступав, похитуючись, наче, моряк на палубі пароплава, ноги ставив важкувато, але міцно, руки його звисали нижче колін. Він увесь був у русі. Вранці він снідав, і цілковито віддавався цій справі: виривав із землі коріння рослин і їв. Чи знаходив їх за запахом, чи збирав механічно, — не знаю, але мене дивувало, що Адам ні на мить не зупинявся: снідав на ходу — легко, без зусиль. Тут починалося справжнє мистецтво, і ним володів Адам досконало: то нахилявся трохи праворуч, то — трохи ліворуч, зривав рослину і йшов далі. Потім нахилявся знову праворуч і знову ліворуч. Був своєрідний ритм у цих похитуваннях, пластичний танок, що нагадував ритуальні рухи первісних землеробів. Це дуже цікаво і заразливо. Я й собі почав рухатися під цей ритм, — стеблина обірвалася, корінь залишився в землі. Але влада ритму підкорила мене… Я жорстоко помилився, коли сказав, що збирання не вимагає зусиль. Ще яких зусиль коштувало мені викопати корінець, коли я намірився це зробити. До того ж я відстав від Адама, довелося наздоганяти його. Словом, у мене нічого не виходило і, навіть знаючи усі їстівні коріння, я навряд чи зміг би поснідати отак — бракувало Адамових уміння й досвіду. Він харчується рослинною їжею? Дивлюсь, які рослини вибирає. Налічив майже півдюжини. Назв їх не знаю — адже я фізик… Скільки треба йому, щоб наїстися? На такій височині, постійно рухаючись? Ми йдемо вже годину, але я не помічаю, щоб Адамові надокучив сніданок. Учора він їв м’ясо. Мабуть, вегетаріанською їжею не проживеш. Як же Адам полює? В нього немає ні лука, ні стріл, ані звичайної палиці. І в мене нема зброї. Скінчиться запас у рюкзаці — не буде що їсти. Коріння і стеблини рослин — не про мене…

Як Адам добуває м’ясо, я побачив того ж дня. Було це після відпочинку, коли сонце підбилося над горами. Ми вже спустилися з лук до горіхових гайків. В одному з них і влаштували перепочинок. Наперед скажу, що Адам багато спить. Позначається тут висота чи потреба швидко відновлювати сили, — не знаю, але, якщо Адам не рухається, то дрімає чи засинає. Мені здається, що в Адама день сплановано: ранок — час для сніданку, опівдні тривалий відпочинок, увечері знову добування їжі, полювання. І в просторі Адам орієнтується свідомо, він не ходить навмання. Можливо, у нього свій район — плантації та мисливські угіддя: волоський горіх, жолуді, коріння й трави, полювання дає йому доста їжі, за житло правлять скелі і зарості. Видно, Адам не новачок у тутешніх місцях.

Ми вже проминули кілька горіхових гайків, коли раптом Адам зупинився, розсунув гілля і поліз у гущавину. Це було саме вчасно для нас обох: шерсть на його спині змокла від поту, я ледве переставляв ноги. Слідом за ним у хащі поліз і я. Тут було прохолодно. Ми заснули.

Я не боявся, що Адам скористається моїм сном і втече. Якби йому схотілося, він заховався б од мене в будь-якій розколині. Але цього не сталося, і тут доводилося думати так: або він мені симпатизував, або зовсім не помічав. Перше для мене було б приємніше, хоч я не міг зрозуміти, чим викликав у нього довіру. Тим, що безпомічний, беззбройний?

Я прокинувся перший і, мабуть, тріснув гілкою, коли повернувся, щоб глянути, чи тут мій супутник. Адам безшумно підвівся, повів головою в один бік, у другий, при цьому плечі його разом з головою хиталися праворуч і ліворуч; так само нечутно став на ноги, вийшов з нетрів. Я продирався за ним. Він був уже метрів за двадцять, йшов уздовж узлісся. В кожному його русі відчувалася цілеспрямованість — хода широка, руками розмахував сильно.

Але ось чагарі скінчилися. Адам пішов повільніше. Я наздогнав його. Перед нами був порослий травами виярок: невеличка зелена оаза, що загубилася в скелях. За формою виярок скидався на клинок, вістря якого впиралося в розколину, що вела, мабуть, до іншої долини. Сонце сідало позад нас, освітлювало жовті скелі. Зелень і жовтизна, пахощі квітуючих трав змішувалися, і виярок, здавалося, був заповнений свіжим прозорим медом. В гирлі виярка височіли купи каміння. Що ближче ми підходили, то обережнішими ставали Адамові кроки, рухи. Я подумав, чи не побоюється він чогось, може, хижака? Але це було не так: Адам полював.

Мені давно слід було помітити, що вздовж виярка тягнеться