Читати книгу - "Повість про нещасних марсіян, Олексій Вікторович Бобровніков"

Друзям він збентежено пояснив, що його не зовсім джентльменські вчинки можна вибачити марсіянам, звичаї яких, очевидно, інакші. Йому було суворо наказано, щоб він проявляв ці звичаї у слушніших випадках.

Час минав. Марсіяни досягли помітних успіхів і, незважаючи на погану вимову, могли вже сяк-так порозумітися з людьми.

їхній спокій інколи порушував містер Харлі. Найчастіше він приходив сам. Це був не допит, а мирні бесіди, під час яких противники прощупували один одного.

У бібліотеці, куди раніш ніхто не заглядав, усе частіше почала з'являтися міс Олсоп. Вона сідала в крісло коло вікна з якою-небудь книжкою і щось записувала в зошит. Інколи починала розмову, торкаючись незначних тем. Найчастіше з Тедом. І він часто ловив на собі її пильний погляд.

Лорі, який відмовився вже від спроб схилити до себе вчительку, одного разу на уроці прощебетав друзям якесь зауваження щодо принад неприступної міс.

Джо помітив, як обличчя її трохи зашарілось.

Другого дня, коли Амалія виходила з бібліотеки, Джо раптом сказав марсіянською мовою:

— У вас випало щось із книжки.

Вчителька здригнулась і глянула під ноги, потім, посміхаючись, обернулась:

— Ви мене налякали. Ви знаєте, що, займаючись із вами, я непомітно навчилася розуміти вашу мову.

Цей випадок змусив друзів бути ще обережнішими в розмовах і вчинках. Джо, виявляючи і в цьому особливе технічне чуття, знешкодив уже три мікрофони в стінах бібліотеки і спальні.

— Їх водиться тут, як блощиць, — сказав Лорі.

Але жарт не розвеселив друзів.

Поведінка Лорі все більше непокоїла їх. Він часто кудись зникав, і раз Джо зіткнувся з ним коло невеличких дверей, які вели на кухню. Від Лорі явно тхнуло спиртним.

Джо так розізлився, що, не знайшовши потрібних слів, ніжно назвав Лорі «дитятком». Дитятко може занапастити всю справу, коли не кине своїх безглуздих залицянь та звичок.

Лорі виправдувався як міг, але йому не пощастило переконати Джо і Теда. Він змушений був поклястися, що покінчить з екскурсіями на кухню. А через кілька днів Лорі знову зник.

Тед, стоячи коло вікна бібліотеки, покликав до себе Джо. Тут, перехилившись через підвіконня, зручно було говорити, не боячись, що хтось підслухає.

— Чого тобі? — запитав Джо.

— Клянусь, що він знову на кухні.

— Йому треба всипати, — сказав Джо.

— Ти гадаєш? — І, помовчавши, Тед додав — Можливо, це відповідає його теорії про марсіянські звичаї.

В дверях появився Лорі. Він сяяв.

Друзі зустріли його не дуже привітними поглядами, але Лорі, посміхаючись, підійшов до стола.

— Дивіться, — сказав він і виклав на стіл товсту паку газет і журналів. — Я випросив їх у Поліни. Розглядав малюнки, а потім дав зрозуміти, що хочу показати їх вам. Таких дамочок немає в наших книжках. Дивіться. — Лорі перегорнув кілька сторінок. — Виявляється, нас не забули.

Джо і Тед схилилися над столом, не зводячи очей від заголовків, на які Лорі показував пальцем. Потім Тед згріб усю купу.

— Тільки не тут. Сюди може зайти Амалія.

У спальні запанувала тиша. Замкнувши двері, друзі розклали зім'яті аркуші на ліжку і надовго заглибились у них.

Про них справді не забули. Газети рясніли марсіянами. Їх таємниче зникнення все ще тривожило уми.

Насамперед друзям стало відомо, що їх викрала банда Барнета. Це встановили, пізнавши того забитого, що вивалився тоді з автомобіля. Але мета викрадення лишалася невідомою, як і дальша доля марсіян.

Романтичні вигадки чергувалися з нападками на уряд за те, що він лишив безкарною таку розгнузданість бандитів. Проскакували натяки на співучасть.

Наближались вибори до сенату. В передвиборній боротьбі опозиційна партія згадала про цю дещо забуту вже справу.

Було створено ряд комітетів і комісій по захисту марсіян. Різні громадські організації навіть за межами країни вимагали розслідування і повернення світові небесних гостей.

Особливо шаленіла преса об'єднання, яке втратило на цьому ділі чималі прибутки.

В одному журналі яскравими фарбами було зображено подвиг Майка.

Художник намалював героя-репортера з палаючими очима і «томпсоном», що димів у руках.

Тед, підвівши очі від журналу, схвильовано сказав друзям:

— Нам украй треба зараз вирватися з цієї клітки!

— Чи не вважаєте ви, полковнику, що вони дуже добре почувають себе в нашому пансіоні? — сказав один із тих, що сиділи за столом, намагаючись потопити соломинкою шматочок льоду в своїй склянці.

— Ви гадаєте, що корисно було б змінити режим?

Полковник Харлі запнув штору, біля якої стояв, замислено дивлячись на вогні міста, і, тихо ступаючи по килиму, підійшов до столу.

— Що вони, по-вашому, розкажуть, коли доведеться нарешті їх випустити? Ви читали виступ Брока?

— Хто сприймає серйозно Брока?

— Якщо він пройде на виборах, вам доведеться з ним рахуватися.

— Він їх одразу забуде.

— Тоді галас зчинять інші.

Третій подав йому розгорнуту газету, яку переглядав, не беручи участі в суперечці. Містер Харлі глянув на сторінку і кинув на стіл пухлого зошита:

— Ви бачили це, Уенлі? Цей проклятий репортер якось рознюхав, що вони знаходяться в наших руках. І це лише початок. Кампанію підхопила ліва преса. Ви знаєте, як скептично вона поставилась до цієї історії спочатку, а тепер рада нам дошкулити.

— Цього писаку треба приборкати, — сказав Уенлі, відкладаючи газету.

— Зараз, на жаль, не час складати рахунки.

— Ви допіру визнали своє безсилля перед цими марсіянами, а тепер не маєте сил провчити хлопчиська.

— З марсіянами ми справимось,