Читати книгу - "Бхомбол-ватажок, Кхогендронатх Митро"

Бхомбол зійшов з містка. Коли листоноша порівнявся з ним, Бхомбол вирішив забалакати до нього. Він хотів показати, що листоноші для нього не дивина і він їх анітрохи не боїться.

— Яке це село?.. Кантінагар? — спитав Бхомбол.

У листоноші були широкі груди, його тіло вилискувало од поту. Набравши в легені ще більше повітря, він ступив на місток і басом промовив:

— Чітеджурі.

— Чітеджурі? Як же це так? А де ж Кантінагар? Скільки до нього?

Не перестаючи бігти, листоноша кинув:

— Наступне село, — і затупотів по містку.

Перейшовши місток, він знову побіг шляхом. Потроху дзеленькання дзвіночків завмерло серед рисових полів.

Підходячи до села, Бхомбол оглянувся назад. Листоношу вже було ледь видно.

Край села під манговим деревом стояв будиночок. На ньому висіла табличка: «Поштове відділення Чітеджурі». Так, листоноша сказав правду. Бхомболові здалося, що назва ця йому знайома. Але звідки? Він так і не міг пригадати. І все-таки він десь чув її. Від ходьби під палючим сонцем в хлопця пересохло в горлі. От би випити склянку холодної води!

Бхомбол вийшов на веранду поштового відділення й заглянув у віконечко. Всередині нікого не було. Запах паперу, клею й тютюну вдарив йому в ніс. Хлопець поблукав по веранді і знову вийшов на дорогу. Поминувши кілька будиночків, він побачив ліворуч за будинком став, з усіх боків оточений кокосовими пальмами. До нього вела вузенька стежина, по якій, очевидно, селянки ходили по воду. Бхомбол пішов стежкою до ставу, щоб напитись води.

Трохи пройшовши густо зарослим травою берегом, він побачив жінку, яка спускалася кам'яними сходами до ставу. Бхомбол зупинився біля сходів.

Жінка була одягнена в сарі[33] з червоною облямівкою, з плеча у неї звисав червоний рушник, а край сарі вона закинула на голову. Перш ніж ступити у воду, вона зняла з плеча рушник і озирнулася. Бхомбол здригнувся: невже це Падма? Жінка теж була вражена. Вона витріщила очі:

— Бхомбол? Ти тут? У такому вигляді?

Падма була старшою донькою добродія Нідху Чокроборті, близькою приятелькою старшої сестри Бхомбола — Рані. Її свекор жив у Чітеджурі. Тепер Бхомбол пригадав, де він чув цю назву.

— Я піду, — сказав він.

— Куди? — Падма квапливо піднялася по сходах. — Без сорочки, в самому дхоті, босоніж, незачесаний! — сказала вона. — Куди це ти чимчикуєш? Ти, либонь, утік із дому? Бхомбол мовчав.

— Ходімо зі мною, — сказала Падма, схопивши його за руку.

Бхомбол не рушив з місця.

— Ну, любий братику, ходімо додому! — повторила Падма.

Сльози забриніли на очах у Бхомбола, але він одразу ж опанував себе і відповів:

— Я все одно не повернуся додому.

— А куди ж ти підеш?

— В Татанагар.

— Ну гаразд. Сьогодні побудь у нас, а завтра підеш.

І вона повела хлопчика за собою. Бхомбол чвалав за нею дуже неохоче.

Коли вони ввійшли у внутрішній дворик, якась бабуся спитала Падму:

— Невістко, кого це ти привела?

— Ви знаєте Харана-бабу?

— Ще б пак!

— Це син його старшого брата.

— Двоюрідний брат Рані?

— Атож.

— Он як!

«Це, мабуть, свекруха Падми», — подумав Бхомбол.

Глянувши на Падму, стара одразу перестала розпитувати.

— От і чудово! Рис уже готовий. Умийтеся й сідайте їсти, — мовила вона і швидко пішла в хижку під солом'яною стріхою, де, очевидно, містилася кухня.

Цього дня Бхомбол наївся досхочу. Опівдні Падма розпитала його геть усе про сім'ю Чокроборті.

— А як ти думаєш дістатися до Татанагара? — спитала вона наприкінці.

— Пішки.

— А зможеш?

— Звичайно.

— Молодець! — Падма одвернулася. Бхомболу здалося, що вона посміхається.

Та коли Падма знову глянула на нього, на її лиці не було й сліду посмішки — лице як лице.

— Я йду, — заявив Бхомбол, коли настав вечір.

— Отак проти ночі? — здивувалася Падма. — Післязавтра Пуджа. Побудь на святі, а потім іди собі.

— Ні.

— Ну то лишися хоч до ранку. Увечері повернувся чоловік Падми. Бхомбол бачив його на весіллі. Тоді він був худорлявий, а тепер став огрядний, наче борець.

— Та-ак! — сказав він спроквола, дізнавшись, хто такий Бхомбол. — Виходить, дома не сподобалось, вирішив іти в Татанагар?

— Еге.

— То в чому ж справа? Завтра я їду в Калькутту. Нам по дорозі.

Очі в нього сміялися, його погляд не сподобався Бхомболу, та й розмова здалася підозрілою.

Під час вечері чоловік Падми посадив Бхомбола поруч із собою.

— Їж рибу, — припрошував він. — В Татанагарі робота не легка. Треба бути дужим.

— Їж, — підтакувала Падма. Під накинутим на голову краєм сарі голос її лунав приглушено.

Спати Бхомболу довелося в кімнаті свекрухи, йому постелили на великій дерев'яній скрині. Скриня була старезна, не скриня,