Читати книгу - "Semper tiro, Франко І. Я."

Дам рай або про рай хоч хвилю снити».

Благословлю уста твої червоні

І очі ті безсоромно огнисті -

Дві зорі на рум’янім небосклоні!

І груди ті прегрішні і пречисті,

І стан гнучкий, і сміх - серпанок срібний,

Що закрива безодні горя млисті.

І лад той навіть клясти я нездібний,

Що впхнув тебе в безодню ту без тями;

З усею поганню він був потрібний,

Щоб розвалить міцну стіну між нами,

І дав нам здибатись, і полюбиться,

І розійтись розбіжними стежками.

Не раз іще твій вид мені присниться.

Не раз іще ім’я твоє кохане

Прошепчу я тужливими устами.

Благословлю тебе. Де лиш постане

Нога твоя, нехай там радість сяє,

Най сміх лунає, хоч і серце в’яне.

І ти не думай, що тебе чекає!

За тим, що щезло - безхосенні жалі,

А напереді смерть усіх спіткає.

В бруднім завулку, в ясному шпиталі,

Чи в власнім ліжку - всім одна дорога!

Найкраща чвірка не заїде далі.

А ти не дбай, і доки тільки змога,

Сій радощі, плекай любовні мрії

І жаль гони від свойого порога

За прикладом єгиптянки Марії.

20-22.III 1904

Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.

Я змерз. І випало з холодних пальців

Перо. І мозок стомлений відмовив

Вже послуху. В душі глибока павза.

Ні думка, ні чуття, ні біль - ніщо

В ній не ворушиться. Завмерло все,

Немов гнилий ставок в гущавині,

Якого темну воду не ворушить

Вітровий подих.

Але цить! Се що?

Чи втопленики з болотного дна

Встають і з хвиль вонючих простягають

Опухлії, зеленуваті руки?

І голос чути, зойк, ридання, стогін -

Не дійсний голос, але щось далеке,

Слабе, марне, тінь голосу, зітхання,

Чутне лиш серцю, та яке ж болюче,

Яке болюче!..

«Тату! Тату! Тату!

Се ми, твої невродженії діти!

Се ми, твої невиспівані співи,

Передчасом утоплені в багнюці!

О, глянь на нас! О, простягни нам руку!

Поклич до світла нас! Поклич до сонця!

Там весело - нехай ми тут не чахнем!

Там гарно так - хай тут не гниєм!»

Не вийдете на світло, небожата!

Не вивести вже вас мені до сонця!

Я сам оце лежу у темній ямі,

Я сам гнию тут, до землі прибитий,

А з диким реготом по моїй груді

Тупоче, б’є моя лихая доля!

І ще раз чути: «Тату! Тату! Тату!

Нам зимно тут! Огрій нас! Лиш дихни

Теплом, що з серця йде, повій весною,

А ми пурхнем, оживемо, заграєм!

Весняним чаром, співом соловейків

Наповнимо твою сумну хатину,

Арабських пахощів на своїх крилах

Нанесемо, коверцем пишнобарвним

Розстелемось під твоїми ногами.

Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!»

Де ж я тепла візьму вам, небожата?

Уста мої заціпило морозом,

А серце в мене вижерла гадюка.

Як голова болить!

Пожовклі карти

Рукопису старого помаленьку

Перебігають стомленії очі,

А в голові грижа, немов павук,

Снує сітки, немов штукар у тьмі

Пускає сині, білі, пурпурові

Ракети, огняним млинком вертиться,

То вказує в бенгальськім світлі дикі

Якісь появи, що з тих карт пожовклих

Зриваються, немов осіннє листя

Під подихом хуртовини…

«Прийшов

Святий Матвій у город людожерів.

А люди ті такі звичаї мали:

Не їли хліба, не пили води,

А тільки жерли тіло чоловіче

І кров пили. А хто чужий траплявся

У город їх, то тут його хапали

І, вивертівши очі, напували

Отруйним зіллям, і в тюрму саджали,

І клали їсти їм траву-отаву».

І вже щеза з-перед очей рукопис,

І ту страшну історію читаю

У власнім серці: як я заблукався

У город - будь ім’я його прокляте! -

І поєно мене отруйним зіллям,

Як очі вибрано мені, щоб я

Не бачив, хто мене і пощо в’яже,

І як замісто хліба довго-довго

Я годувавсь ілюзій диким зіллям.

І ось я темний у тюрмі ридаю,

І не за тим ридаю, що пропало:

Не за свободою, яка ніколи

Свобідна не була; не за тим щастям,

Що лиш у снах являлось та дразнило

Лиш те болить мене, що, зведений

До стану травоїдної худоби,

Я тямки чоловіцтва ще не стратив.

Та ось бряжчать ключі, скриплять завіси,

Стукочуть кроки - се сторожа входить.

Хтось шарпнув шнур, що в’яже мої руки,

І роздивля табличку, що до них

Прив’язана. «Три дні ще, і тоді

Час буде вивести його».

Пішли.

Мені не страшно. Що ж, три дні! Могли

І зараз брать.

А може… може, там

Далеко десь, по той бік Чорномор’я,

Маленька барка надува вітрила,

І в ній сидить спаситель твій, що чудом

Перепливе безодню, і ввійде

В останню ніч у сю сумну темницю.

І верне зір тобі, і скаже: «Встань і вийди!»

Ге-ге, колись в легендах так бувало,

Та не тепер! Не на́дійся нічого!

Мовчи і жди!

Якби ти знав, як много важить слово,

Одно сердечне, теплеє слівце!

Глибокі рани серця як чудово

Вигоює - якби ти знав оце!

Ти, певно б, поуз болю і розпуки,

Заціпивши уста, безмовно не минав,

Ти сіяв би слова потіхи і принуки,