Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

гра­ли, лю­де. Сані ніде не бу­ло вид­но. Пе­ред очи­ма в Ко­маш­ка сте­ли­лась ши­ро­ка, пер­ша в Одесі, Де­ри­басівська ву­ли­ця, об­сад­же­на дво­ма ряд­ка­ми акацій. Во­на йшла до мо­ря, трош­ки за­па­да­ючи в пе­ре­яр­ку, і че­рез ту ву­ли­цю, як че­рез во­ро­та, бу­ло вид­но в да­ле­чині ши­ро­кий простір: го­ру Лан­же­рон над мо­рем, а ко­ло го­ри синє ши­ро­ке мо­ре, за­ку­та­не в білий, ле­генький, про­зо­рий ту­ман.

Комашко за­ду­мав­ся, вту­пив очі в си­зу імлу на морі, де бли­ща­ли зо­лоті скал­ки на воді, де біліли вітри­ла ко­раблів. Він не­на­че ба­чив в тій срібній імлі, в то­му во­руш­ли­во­му жва­во­му морі жва­ву Са­ню, ба­чив її сині очі, ясні ку­чері, об­виті бла­кит­ни­ми не­за­буд­ка­ми. Во­на ніби мріла пе­ред ним в тій по­етичній да­лечі, не­на­че ле­генький хе­ру­вим.

Легенька м'яка ру­ка ти­хо впа­ла на Ко­маш­ко­ве пле­че. Він увесь ки­нув­ся, як ки­да­ються ду­же нер­вові лю­де. Пе­ред ним сто­яв Мав­родін. Він зняв со­лом'яно­го бри­ля й об­ти­рав піт з ло­ба та приг­лад­жу­вав гла­денько при­че­сані вис­ки, ще мокрі після ку­пан­ня.

- Чого це ви за­ду­ма­лись? - ти­хо спи­тав Мав­родін.

- Хіба ви не знаєте, за що я ду­мав? - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Хо­чу не ду­ма­ти за неї і все-та­ки ду­маю: во­на ніко­ли не схо­дить з моєї дум­ки: не­на­че якісь ча­ри нас­ла­но на ме­не.

- Нема? - спи­тав Мав­родін.

- Нема! - Жду, жду, не діждусь. Мо­же, во­на пе­ре­ду­ма­ла й не поїде з на­ми на Ма­лий Фон­тан, - про­мо­вив Ко­маш­ко.

- Шкода бу­де, - ска­зав Мав­родін і сів на лавці попліч з Ко­маш­ком. - А вже б час їха­ти, по­ки не вда­ри­ла спе­ка, - ска­зав Мав­родін тро­хи зго­дом.

Тим ча­сом в сквері між акаціями за­ми­готів білий круг­лий бриль Арис­ти­да Се­лаб­ро­са. Бриль то зни­кав за ку­па­ми кущів, то знов ви­ни­кав між акаціями. Дов­га біла стьожка, об­ви­та кру­гом бри­ля, спус­ка­лась кінця­ми на плечі і мет­ля­лась од швид­кої хо­ди. Се­лаб­рос хо­див по але­ях і ки­дав гост­ри­ми очи­ма по доріжках в сквері, швид­ко по­вер­та­ючи свою ку­че­ря­ву го­ло­ву на всі бо­ки. Він виг­ля­дав Му­раш­ко­ву. Му­раш­ко­ва з'яви­лась на кінці алеї. Се­лаб­рос побіг до неї на­зустріч. Він взяв її за ру­ку й так міцно зда­вив, що во­на на­си­лу здер­жа­ла крик. Му­раш­ко­ва по­чу­ти­ла, що йо­го ру­ка бу­ла га­ря­ча й тру­си­лась. Се­лаб­рос був пал­кий, як при­сок, ще й до то­го ду­же оп­риш­ку­ва­тий на вда­чу.

- Чого ви приїха­ли в Одес? - спи­та­ла во­на в Се­лаб­ро­са тро­хи сер­ди­то.

- Щоб по­ди­ви­тись на вас. Я день не ба­чив вас в Ки­ши­неві й тро­хи не вмер, - про­мо­вив Се­лаб­рос, див­ля­чись на На­деж­ду Му­раш­ко­ву пал­ки­ми очи­ма.

- Вертайтесь за­раз до­до­му! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва спокійно, але твер­до.

- Не вер­нусь; бу­ду до­ти ти­ня­тись по Одесі, до­ки ви ту­теч­ки бу­де­те, - ска­зав Се­лаб­рос, див­ля­чись на Му­раш­ко­ву пал­ки­ми очи­ма. - Я вмру, як вас дов­го не ба­чи­ти­му.

Мурашкова тро­хи стур­бу­ва­лась од тих пал­ких слів, в яких ви­яв­ля­лось нев­дер­жа­не пал­ке сер­це.

- Не ходіть за мною слідком. Лю­де кмітливі: поч­нуть кмітить та прикмічать; ме­не ос­лав­лять, - ти­хо обізва­лась Му­раш­ко­ва і не пішла, а побігла на доріжку скве­ру на про­га­ли­ни, звідкіль бу­ло вид­но лю­дей.

Аристид пішов мерщій за нею слідком, наз­дог­нав і вхо­пив за ру­ку; в йо­го ру­ка тру­си­лась, не­на­че в про­пас­ниці.

- Буду хо­дить за ва­ми, бу­ду ло­вить ваші сліди, бо зго­рю од жа­дан­ня, як не ба­чи­ти­му ва­ших чор­них очей, - ти­хо про­мо­вив Се­лаб­рос. -Де бу­де­те ви, там бу­ду й я!..

- Пустіть ме­не! Не мор­дуй­те ме­не на­да­рем­но! Я в Одесі не са­ма, а з знай­оми­ми, без ма­тері, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Нащо вам ма­ти? Ви лю­ди­на са­мостійна. Ви вже не ди­ти­на, - ска­зав Арис­тид, і в йо­го сло­вах по­чув­ся го­лос дес­по­та. - Киньте ці ди­тячі пог­ля­ди. Ви маєте пра­во жи­ти по своїй волі, вво­ля­ти свою во­лю. Ви са­мостійна лю­ди­на, хоч ви й дівчи­на, - ска­зав Арис­тид.

- Але я все-та­ки жен­щи­на. Моя ре­пу­тація…

- Не вва­жай­те на ту ре­пу­тацію. Ви лю­ди­на сього­час­на, лібе­ральна. Киньте старі за­бо­бо­ни, хоч го­ди­ну по­го­воріть зо мною, хоч од­ну хви­лин­ку! - бла­гав Се­лаб­рос, і в йо­го очі од­ра­зу ста­ли тихі, м'які, лас­каві, бла­га­ючі.

- Не мо­жу, не мо­жу, - ти­хо ше­потіла Му­раш­ко­ва.

- Киньмо оцю гу­лян­ку, ходім над мо­ре, бу­де­мо гу­ля­ти вдвох над мо­рем; ти на­ди­виш­ся на мо­ре, нап'єшся щас­тя, ко­хан­ня. Ми най­ме­мо чо­вен, ся­де­мо й поп­ли­ве­мо да­ле­ко-да­ле­ко од лю­дей на мо­ре! Уп'ємось по­езією мо­ря, по­езією сер­ця на­са­моті, в тиші, по­езією без слів, як піснею без слів, - бла­гав Се­лаб­рос.

- Цитьте!.. Он­деч­ки наші знай­омі, - за­ше­потіла сли­ве ниш­ком Му­раш­ко­ва й хутчій пішла до тієї лав­ки, де сидів Ко­маш­ко з Мав­родіним. Се­лаб­рос зос­тав­ся сам.

Незабаром на сквері з-за ку­пи зе­ле­них кущів ви­ник­ла ви­со­ка пос­тать Сергія Бо­ро­давкіна. По­руч з ним йшла йо­го сест­ра, Хрис­ти­на Сте­панівна Ми­лаш­ке­ви­че­ва, та­ка зав­виш­ки, як і її брат, тілис­та, аж ог­ряд­на, з дов­гу­вас­тим рум'яним ли­цем. Зда­ва­лось, ніби два мо­ну­мен­ти зійшли з підста­вок і гу­ля­ли по сквері. За ни­ми слідком йшли чо­ти­ри не­мо­лоді брю­не­ти. Бо­ро­давкін та­ки не втерпів: нак­ли­кав на гу­лян­ку цілу мет­ку своєї ком­панії залізно­до­рож­них уря­довців. На уря­дов­цях бу­ли ба­гаті уб­ран­ня; на пальцях лисніли зо­лоті перстні з діаман­та­ми. І Бо­ро­давкін і йо­го то­ва­риші бу­ли бліді, зас­пані. По їх сон­них очах бу­ло знать, що во­ни цілу ніченьку пи­ли, гу­ля­ли та в кар­ти гра­ли. Бо­ро­давкін і йо­го сест­ра прий­шли на збірне місце й поз­до­ров­ка­лись з усіма. Брат ніс в руці ко­шик, нак­ри­тий хуст­кою; сест­ра дер­жа­ла в руці чи­ма­лий ву­зел, за­ви­ну­тий в папір.

- А от і ми! та ще й не з по­рожніми ру­ка­ми! - ве­се­ло про­мо­вив Бо­ро­давкін.

- Що це та­ке в ру­ках в вас? - спи­тав Мав­родін в Бо­ро­давкіна, ла­па­ючи ру­кою ко­шик.

- Пляшечки з пи­вом та з ви­ном, - од­ка­зав Бо­ро­давкін. - А ви ду­ма­ли, що я, надісь, прий­ду з по­рожніми ру­ка­ми, як оце ви?

- Бач, які зви­чай­ні ка­ва­ле­ри! Самі йдуть гу­ля­ти, а ме­не й не зап­ро­си­ли. Хіба ж я не да­ма, та ще й не мо­ло­да? Не за­бу­вай­те, що я удо­ви­ця, та ще й не­по­га­на, - ве­се­ло за­ще­бе­та­ла Хрис­ти­на Сте­панівна.

- Знаємо, знаємо й не за­бу­ваємо, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

Христина Сте­панівна вже дав­ненько ста­ла удо­вою. Во­на втек­ла од сво­го навісно­го батька че­рез вікно вночі й по­таєнці повінча­лась з сусідом, діди­чем Ми­лаш­ке­ви­чем. Че­рез годів де­сять во­на зос­та­лась удо­вою, са­ма ха­зяй­ну­ва­ла, до­ки їй не ос­то­гид­ло. Не ма­ючи дітей, во­на зго­дом потім про­да­ла зем­лю, пок­ла­ла гроші в банк і жи­ла собі, як вільна пташ­ка, взим­ку - в Одесі, або в Києві, або в бра­та, кот­ро­го во­на ду­же лю­би­ла, а влітку во­на, як сте­по­ва пташ­ка, пе­реїжджа­ла з се­ла в се­ло до своїх ро­ди­чок.