Читати книгу - "Тіні забутих предків, Коцюбинський"

Палагна поп­рав­ля­ла по­лот­но на мер­цеві, а її пальці чу­ли хо­лод мерт­во­го тіла, тоді як теп­лий со­лод­ка­вий дух вос­ку, що стікав по свічках, підіймав з гру­дей до гор­ла жалість.

Трембіти пла­ка­ли під вікном.

Жовте ли­це Іва­на спокійно ле­жа­ло на по­лотні, замк­нув­ши у собі щось тільки йо­му відо­ме, а пра­ве око лу­ка­во ди­ви­лось з-під підня­то­го тро­хи повіка на куп­ку мідя­них гро­шей на гру­дях, на сту­лені ру­ки, в яких горіла свічка.

В го­ло­вах тіла не­ви­ди­мо спо­чи­ва­ла ду­ша: во­на ще не смі­ла ви­летіть з ха­ти. Па­лаг­на звер­та­лась до неї, до тої са­мотньої ду­шеньки му­жа, що си­рот­ли­во ту­ли­лась до не­ру­хо­мо­го тіла:

- Чому не за­го­во­риш до ме­не, чо­му не пог­ля­неш, не по­за­ви­ваєш мо­золі на моїх пуч­ках? А в кот­ру онь доріжку ви­би­раєшся, му­жу, відки виг­ля­да­ти маю те­бе? - го­ло­си­ла Па­лаг­на, і гру­бий го­лос її пе­ре­ри­вав­ся в жалібних но­тах.

- Файно го­ло­сить…- ки­ва­ли го­ло­ва­ми старі сусідки і чу­ли одвітні зітхан­ня, що розп­ли­ва­лись в шумі людських го­лосів.

- Ми ра­зом пас­ту­ши­ли в по­ло­нині… Раз якось пас­ли-сьмо вівці, та й звіяв сту­де­ний вітер, гей­би взимі… Та­ка віхо­ла кру­тить, що світку не вид­но, а він, небіжчик…- оповідав газ­да сусідам. А в сусідів ус­та во­ру­ши­лись од своїх зга­док, бо го­ди­лось потішить зас­му­че­ну ду­шу, роз­лу­че­ну з тілом.

- Ти пішов, а ме­не са­му по­ли­шив… З ким же я бу­ду те­пер га­з­ду­ва­ти, з ким бу­ду худібчи­ну дог­ля­да­ти?..- пи­та­ла чо­ловіко­ву ду­шу Палагна.

В од­чи­нені двері, прос­то з тем­ної ночі, всту­па­ли у ха­ту все нові гості. Зги­на­лись пе­ред тілом коліна, бряж­ча­ли мі­дяні гроші на гру­дях в Іва­на, і по­су­ва­лись на ла­вах лю­ди, щоб да­ти місце но­вим.

Грубі свічі ти­хо то­пи­лись, оп­ли­ва­ючи вос­ком, не­на­че сльо­за­ми, блідий по­ломінь ли­зав спер­те повітря, і синій чад, змішав­шись з нуд­ним за­па­хом вос­ку та з ви­па­ром тіл, висів над глу­хим го­мо­ном в хаті.

Ставало тісно. Об­лич­чя схи­ля­ли­ся до об­лич, теп­ле ди­ха­н­ня міша­лось з ди­хан­ням, упрілі чо­ла ло­ви­ли у се­бе блиск смер­тельно­го світла, що за­па­ли­ло мінливі вогні на дро­тя­них за­пас­ках, на че­ре­сах та табівках. А ха­та усе спов­ня­лась но­ви­ми гістьми, що вже тов­пи­лись біля по­ро­га.

Тіло ру­ша­ло. Біласті пля­ми, як ли­шаї, повз­ли по ньому лед­ве помітною тінню.

- Мужу мій со­ло­денький, на біду-сь мя ли­шив…- жалілась Палагна.- Не бу­де ко­му ні у місто піти, ні при­нес­ти, ні да­ти, ні взя­ти, ні при­вез­ти…

А за вікном туж­ли­во повісту­ва­ла про се трембіта, до­да­ючи їй жа­лю. Чи не ба­га­то вже су­му ма­ла бідна ду­ша? Така дум­ка, ви­ди­мо, таїлась під ва­гою гніту­чо­го смут­ку, бо од по­ро­га по­чи­нав­ся вже рух. Ще несміли­во ту­па­ли но­ги, пха­ли­ся лікті, гур­котів ча­сом ослін, го­ло­си рва­лись та міша­лись в глу­хо­му го­моні юр­ми. І ось рап­том ви­со­кий жіно­чий сміх гост­ро роз­тяв важкі пок­ро­ви су­му, і стри­ма­ний гомін, на­че по­ломінь, бух­нув з-під шап­ки чор­но­го ди­му.

- Ей ти, но­са­тий, ку­пи у ме­не зай­ця! - ба­сив зсе­ре­ди­ни мо­ло­дий го­лос, і в од­повідь йо­му по­ко­тив­ся при­ду­ше­ний сміх:

- Ха-ха! Но­са­тий!..

- Не хо­чу.

Починалась за­ба­ва.

Ті, що сиділи ближ­че до две­рей, по­вер­ну­лись спи­ною до тіла, го­тові приєдна­тись до гри. Ве­се­ла усмішка роз­тяг­ну­ла їм ли­ця, пе­ред хви­лею скуп­лені в смут­ку, а заєць пе­ре­хо­див все далі і далі, за­хоп­лю­вав шир­ше і шир­ше ко­ло і вже до­би­рав­ся аж до мер­ця.

- Ха-ха, гор­ба­тий!.. Ха-ха, кри­вий!..

Світло ко­ли­ва­лось од сміху і чаділо ди­мом.

Один за дру­гим гості вста­ва­ли з ла­вок та роз­хо­ди­лись по кут­ках, де бу­ло ве­се­ло й тісно.

По об­лич­чю мер­ця все роз­рос­та­лись пля­ми, на­че за­таєні дум­ки йо­го во­ру­ши­ли, без­пе­рес­тан­ку міня­ючи ви­раз. В пі­дня­то­му ку­ти­ку вуст не­мов заст­ряг­ло гірке мірку­ван­ня: що на­ше жит­тя? Як блиск на небі, як че­реш­не­вий цвіт… При сінешніх две­рях вже цілу­ва­лись.

- А на ким ви­сиш?

- На Ан­ничці чор­нявій.

Анничка буцім не хотіла і упи­ра­лась, але де­сят­ки рук ви­пи­ха­ли її з тісної юр­ми, і га­рячі ус­та підда­ва­ли охо­ти:

- Йди, дівонько, йди…

І Ан­нич­ка обійма­ла за шию то­го, що висів, та смач­но ці­лу­ва­ла в ус­та при за­гальних радісних кри­ках.

Про тіло за­бу­ли. Тільки три ба­би ли­ши­лись при нім та ско­р­бот­но ди­ви­лись скля­ни­ми очи­ма, як по жовтім зас­ти­глім об­личчі ла­зи­ла му­ха.

Молодиці лип­ли до гри. З очи­ма, в яких ще не встиг­ло зга­с­нуть смер­тельне світло і за­тер­тись об­раз мер­ця, во­ни охо­че йшли цілу­ва­тись, бай­дужі до чо­ловіків, які так са­мо обійма­ли та ту­ли­ли чу­жих жінок.

Дзвінкі поцілун­ки лу­на­ли по хаті і спліта­лись з пла­чем сум­ної трембіти, що все оз­най­ом­ля­ла да­лекі го­ри про смерть на са­мотній ки­чері.

Палагна не го­ло­си­ла більше. Вже бу­ло пізно і тре­ба бу­ло прий­ня­ти гос­тей.

Веселість все роз­па­ля­лась. Ро­би­лось душ­но, лю­ди пріли у кеп­та­рах, ди­ха­ли ви­па­ром по­ту, нуд­ним ча­дом теп­ло­го во­с­ку та за­па­хом тру­па, що вже псу­вав­ся. Всі го­во­ри­ли вго­лос, на­че за­бу­ли, чо­го во­ни тут, оповіда­ли свої при­го­ди і ре­го­та­лись. Ма­ха­ли ру­ка­ми, гу­па­ли один од­но­му в спи­ну і мор­га­ли на че­лядь.

Ті, що не місти­лись у хаті, розк­ла­ли на подвір'ї во­гонь і справ­ля­ли ко­ло нього ве­селі гри­ща. В сінях зга­си­ли світло, дівки ди­ко пи­ща­ли, а па­руб­ки ду­ши­лись од сміху. За­ба­ва тряс­ла стіна­ми ха­ти та би­ла хви­ля­ми зой­ку в спокійне ло­же мер­ця.

Жовтий во­гонь свічок притьмив­ся в гус­то­му повітрі.

Навіть старі прий­ма­ли участь в за­баві. Без­жур­ний регіт тру­сив їх си­вим во­лос­сям, роз­тя­гу­вав зморш­ки та одк­ри­вав згнилі пеньки зубів.

Вони по­ма­га­ли мо­лод­шим ло­ви­ти че­лядь, нас­та­вив­ши ру­ки, що вже тремтіли. Бряж­ча­ло на­мис­то у мо­ло­диць на гру­дях, жіно­чий ве­реск роз­ди­рав ву­ха, гриміли ос­ло­ни, зру­шені з місця, і сту­ка­лись в ла­ву, де ле­жав мрець.

- Ха-ха!.. Ха-ха!..- ко­ти­лось од по­куті до по­ро­га, і цілі ря­ди лю­дей зги­на­лись од сміху уд­воє, при­ду­шив­ши ру­ка­ми жи­віт. Серед пис­ку і гло­ти нес­тер­пу­че коц­кав десь «млин» де­рев'яним кле­ко­том згуків.

- Що маєш мо­ло­ти? - зав­зя­то ви­гу­ку­вав мельник.

- Маємо ку­ку­руд­зу…- пха­лись до нього дівки, і сва­ри­лись між со­бою жи­ди, приліпив­ши довгі бо­ро­ди з клоч­чя.

Тугий скру­цак з руш­ни­ка, мок­рий і за­маш­ний, га­тив з лу­с­ко­том в спи­ни нап­ра­во й наліво. Від нього тіка­ли, се­ред ре­го­ту й кри­ку, пе­ре­ки­да­ючи стрічних, зби­ва­ючи пил і псу­ючи повітря. Поміст днигтів у хаті під ва­гою мо­ло­дих ніг, і ска­ка­ло на лаві тіло, тря­су­чи жов­тим об­лич­чям, на яко­му усе ще гра­ла за­гад­ко­ва усмішка смерті.

На гру­дях ти­хо бряж­ча­ли мідяні гроші, ски­нуті доб­ри­ми ду­ша­ми на пе­ревіз.

Під вікна­ми сум­но ри­да­ли трембіти.

Жовтень 1911, Чернігів

Кичері - безлісній горі.

Гачі - шта­ни.

Ца­рин­ка - об­го­род­жен­ний сінокіс близько од се­ла.

Гад­жу­ги - сме­ре­ки, рід на­ших яли­нок.

Ост­ри­ва - су­ха сме­ре­ка з га­луз­ка­ми, на якій су­шиться сіно.

Мар­жин­ка -