Читати книгу - "Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі"

— Добре. Скажи мені «В чому суть...» — охоче погодився священик.

В чому суть твоя, о світе? Чом ти крутиш нас юрбою?

Хто тобі довіривсь, — плаче, як це сталося зі мною!

Ти людей ведеш і губиш їх мінливістю лихою,

Та не кида Бог людини, що покинута тобою.

(Переклад М. Бажана)

Знову захоплено прочитав Хвича.

— Ти і це добре запам’ятав, — похвалив хлопчика отець Маркоз. — Воістину, людину, зраджену людиною, не залишить Господь, він врятує її. Сподіваюся, що Всевишній помилує і нас. Боже! — він здійняв руки до неба, — даруй перемогу Іраклію і Соломону Багратіоні. Дай їм силу здолати ворога і кожного, що творить зло. Хай славиться ім’я твоє! На жаль, мій сину, — раптом опам’ятався священик, — все це добре, та ось ніч застала нас на півдорозі. А ночі зараз темні. Де ми зараз?

— Наближаємося до Чорного Потоку.

— Правильно, синку! Проїдемо швидше ліс, і тоді ми майже вдома. Не бійся! Е-ех, дивовижний у нас народ! Яке б нещастя не звалилося на людину, з якою б перешкодою вона не зустрілася, варто їй випити вина — і вона забуває про своє горе. І чого ми так затрималися за столом у Лукаії? Бідолашний поховав дружину та ще стільки грошей витратив на поминки! Я, звичайно, не міг образити його відмовою — пили за упокій небіжчиці. Змушені були затриматися, а тепер доводиться тягнутися по лісу в глуху північ, — скаржився Маркоз.

— А ось і Чорний Потік, — сказав хлопчик.

— Ось ти розрізняєш, а я нічого не бачу. Яка непроглядна темрява! Важко бути старим. У твоєму віці і я стрибав, як ти, і бачив пильно, як кішка. Та час бере своє. Ех, де ти, молодість?! Скільки спогадів у мене пов’язано з цим Чорним Потоком... У ті дні я закінчував навчання в монастирі і готувався в диякони, — повільно почав священик, — нам і тепер живеться не дуже солодко, а тоді життя було справжнім пеклом. Якось у монастир прибіг незнайомий чоловік: «Рятуйтеся! Йдуть османи...» — крикнув він.

Розповідь отця Маркоза перервалася на півслові. Він раптом застогнав і впав з мула. Тварина відчайдушно брикалася. Хвича не встиг отямитися, як опинився в чиїхось міцних руках.

— Заткни йому рота — і в мішок! — почув хлопчик квапливий шепіт. Що було далі, він не запам’ятав, бо від переляку знепритомнів. Коли Хвича отямився, він був уже прив’язаний до сідла, і якісь невідомі везли його по лісу.

Наступного дня по всьому селу передавалося з уст в уста:

— Яка нас спіткала біда, отця Маркоза скинув з себе мул, і він розбився!

— О, горе нам, горе! Який він був Божий чоловік — справді святий, — бідкалися засмучені селяни.

IX

По Чорному морю, розпустивши вітрила, плив корабель. Сині пінясті хвилі гребенями набігали одна на одну і грізно билися об борти. Здавалося, навіть велична стихія обурена кораблем і намагається пробити його товсті борти, щоб потопити в безодні це вмістилище зла. Але хвилі не могли подужати вітрильник, розбивалися на незліченні бризки і падали в бурхливе море. Зібравшись із силами, вони знову кидалися в атаку і з ще більшою люттю налітали на корабель. Але він залишався переможцем: безстрашно розсікав хвилі, абсолютно не зважав на їхній гуркіт і не звертав з наміченого курсу, йшов на Стамбул. Однак не заспокоювалися хвилі. Вони знали, що їх час прийде. Здійметься ураган, додасть їм надзвичайної сили, і тоді... Стережися, судно! Не один корабель, який хизувався білими вітрилами, перекидало Чорне море і хоронило навіки в своїй безодні.

Одна з великих кают на кораблі була встелена дорогими килимами і паласами. Замість стільців вздовж стіни були розкладені оксамитові і шовкові подушки. Каюта була заповнена нарядно вдягненими османами. Одні з них, схрестивши ноги, нерухомо сиділи на подушках, інші пили каву або диміли кальянами, треті, лежачи, дрімали, четверті дивилися через невеличкі віконця на неозоре море.

Серед османів особливо виділявся один сухорлявий білобородий дід. Він був старший за всіх і найдорожче вбраний. Його ошатна феска була обгорнута білою чалмою. До нього всі ставилися з великою повагою.

Старий приймав це як належне і тримався з гідністю. Він задумливо сидів на подушці і повільно перебирав великі агатові чотки.

— Ні, клянусь істинною вірою, я незадоволений цією поїздкою, — тихо промовив старий і став швидше перебирати чотками. — Скільки разів я долав цей шлях, але такої невдалої поїздки не пригадаю. Просто ніяково з’явитися в Стамбулі.

Навколишні співчутливо подивилися на старця.

— Що ти зволиш говорити, шановний ефенді Алі-Юсупе? — стримано відгукнувся молодий чепуристий осман, що напівлежав на подушці. — Якщо і ти скаржишся, то що нам сказати? Ти везеш близько п’ятдесяти невільників, а у нас у всіх разом стільки не набереться.

— Ну, і життя! Якщо навіть ефенді скаржиться! — втрутився поголений, зі слідами віспи, рябий осман середніх літ. — Йому одному щастить більше за всіх нас, разом узятих, і до того ж, Ібрагіме, у нього добірний товар: двоє-троє таких дівчат, що, клянусь ісламом, сам падишах від них не відмовиться!

— Ех, до чого я дожив! Заздрять, що у мене якихось п’ятдесят невільників, — стримано виголосив старий Алі-Юсуп. — А спитай власника корабля, скільки полонених я возив раніше на цьому судні з Гюрджістана в Стамбул... Клянуся: чимало моїх дівчат прикрашало навіть гарем падишаха, а при пашах і візирах безліч їх було! Вони раділи моєму поверненню в Стамбул, як правовірні радіють святу Алі. І як дешево ми тоді купували невільників! Зараз нам постачає їх тільки потійський паша, а в ті дні хто тільки не торгував полоненими: князь, дворянин, пересічний гюрджі[30]... Клянуся кораном, як його там звуть... їхнього головного муллу над муллами з величезною високою шапкою... Здається, його звуть Чкондіделі... Я підніс йому якось бурштинові чотки, і він обдарував мене однією дівчиною і двома юнаками. Яка була дешевизна, аллах, аллах! А хіба ти, Зайдоле, не пам’ятаєш? — повернувся Алі-Юсуп до рябого. — Одного разу ми везли стільки невільників, що розплачувалися ними замість дрібної монети в караван-сараях Трапезунда, Самсуна і навіть самого Стамбула. А зараз? Хіба це торгівля? Нічого, крім витрат, вона не дає! Продам цих полонених і перестану займатися такою збитковою справою.

— Тобі, звичайно, легко відмовитися, проживеш і так, по милості пророка. А ось нам що робити? — бідкався Ібрагім.

— Ех, де вони, добрі старі часи?! — з сумом сказав Зайдол. — Якби ще хоч зо два таких, як