BooksUkraine.com » Драматургія » Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович 📚 - Українською

Читати книгу - "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович"

165
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета" автора Вітольд Гомбрович. Жанр книги: Драматургія. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 51
Перейти на сторінку:
Королева)

ГЕНРИК (Син і Принц)

ВЛАДЗЬО (Приятель і Придворний)

МАНЯ (Служниця і Принцеса)

ПИЯК

КАНЦЛЕР

КАМЕРГЕР

ШЕФ ПОЛІЦІЇ

ЄПИСКОП ПАНДУЛЬФ

ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК

ВЕЛЬМОЖІ, ПИЯКИ, ПРИДВОРНІ, ДАМИ, ХАРЦИЗЯКИ, ЛАКЕЇ

Ідея п’єси

Людина підпорядкована тому, що виникає «поміж» людей, і немає для неї іншої божественності, ніж та, що народжується з людей.

Саме таким він є — отой «земний храм», який являється Генрикові вві сні. Тут люди поєднуються в своєрідні конфігурації Болю, Страху, Кумедності або Таємниці, в несподівані мелодії та ритми, в абсурдні зв’язки та ситуації і, піддаючись їм, вони творяться через те, що створюють самі.

У цьому «земному храмі» дух людський поклоняється міжлюдському духові.

Генрик зводить свого батька до королівського титулу, а все заради того, щоби батько дав йому шлюб, потім він проголошує королем самого себе і прагне дати шлюб самому собі. Із цієї метою намагається змусити підданців, щоби вони наповнили його божественністю: він прагне стати сам собі Богом.

Проте все це відбувається через Форму: тобто люди, поєднуючись між собою, накидають один одному той чи той спосіб буття, мовлення, діяння... і кожен деформує інших, а водночас сам піддається деформації з їхнього боку.

Отож ця п’єса є передусім драмою Форми. Тут не йдеться, як у інших п’єсах, про те, щоб знайти щонайвідповіднішу форму для відображення якогось конфлікту між ідеями або особами, натомість про те, щоби відтворити одвічний наш конфлікт із самою Формою.

Якби в Шекспіровій п’єсі хтось гукнув до свого батька «Свиня!», драма полягала би в тому, що син кривдить батька, проте коли таке стається в цій п’єсі, драма відбувається між тим, хто гукає, і його власним криком... бо ж цей крик може пролунати добре чи погано, причинитися до вивищення свого творця або навпаки — зіштовхнути його у прірву сорому й ганьби.

Деформація, якої зазнає передусім головний герой Генрик, втілюється у життя, щойно відбувається.

З одного боку — внутрішній світ Генрика деформує світ зовнішній: йому це все сниться, він «сам», а всі ці особи є лишень його маренням, і не раз вони безпосередньо ословлюють його власні чуттєві стани. Тому якщо сцена несподівано стає розпусною, патетичною або таємничою, якщо та чи та особа раптово стає злостивою або сумною — усе це завдяки напруженій роботі його духа.

Але, з другого боку, це зовнішній світ накидає себе Генрикові. Часом, як ми вже казали, трапляється, що дійові особи драми зненацька змінюють тон і промовляють щось неочікуване — бо саме цього чекав від них Генрик. Однак часом Генрик поводиться непередбачувано й незрозуміло для себе самого, бо мусить пристосовуватися до своїх партнерів: вони диктують йому стиль.

Отож ця деформація взаємна — невпинне змагання двох сил, внутрішньої та зовнішньої, які обмежують одна одну. Такої подвійної деформації зазнає кожен акт мистецького творення, і тому Генрик уподібнюється радше до митця в стані натхнення, ніж до людини, яка спить. Усе тут безперервно «твориться». Генрик створює сон, а сон — Генрика, дія також невпинно створює сама себе, люди створюють одне одного, і все разом стремить уперед, до незбагненних розв’язань.

Із цього висновуються отакі-от

Вказівки щодо гри та режисури:

1. Усі ці люди не промовляють безпосередньо самі від себе, вони завжди є штучними, завжди грають. Отож п’єса є хороводом масок, жестів, реплік, гримас... Її треба грати «штучно», проте ця штучність ніколи не повинна втрачати зв’язок із тим звичайним людським тоном, який вчувається в тексті.

Є два елементи, які надають цій штучності ознак істинного трагізму: Генрик відчуває, що його фантазії не є безневинною забавою, натомість реальним духовним процесом, який у ньому відбувається, він відчуває також, що його слова та вчинки є чимсь на кшталт заклинання таємних і небезпечних сил, відчуває, що форма створює його. Він є режисером.

2. Із подвійної деформації утворюється дещо таке, що Віткевич[6]назвав би «чистою формою». Дійові особи драми насолоджуються своєю грою, розкошують навіть своїми муками, все є лише приводом для того, щоби поєднатися заради того чи того ефекту.

Одне слово викликає друге... одна ситуація іншу... не раз якась деталь бубнявіє смислом або, завдяки повторюваності, фрази набувають безмірного значення... Отож важливо чітко увиразнити «музичну стихію» цього твору. Його «теми», крещендо й декрещендо, паузи, сфорцато, тутті й соло[7]слід опрацювати як текст симфонічної партитури. Кожен актор і акторка мусять почуватися, наче інструмент в оркестрі, а рух повинен поєднуватися зі словом. Сцени та ситуації нехай плинно перетікають одна в другу, людські групи хай виражають якийсь таємний смисл.

Коли актор вивчає текст нормальної п’єси, він може виснувати зі смислу фрази, як саме її треба вимовити. Тут справа складніша: діалог більш штучний, не раз найпростіші слова набрякають штучністю.

Окрім того, хід діалогу є динамічнішим: приміром, коли одна особа вимовляє щось тихо й чутливо, друга відповідає потужно й гучно, а потім третя переходить на вірш і декламує якусь ритмізовану строфу.

3. Так само, як Генрик хитається поміж Мудрістю й Глупотою, священством і шаленством, самій п’єсі також безперервно загрожує елемент халтури, кумедності й ідіотизму. Це проявляється і в мові персонажів, зокрема коли вони віщають віршами. Не раз п’єса набуває характеру виразної пародії на Шекспіра. Декорації, костюми й маски акторів мусять виражати оцей світ одвічної гри, одвічного наслідування, штучності й містифікації.

Дія п’єси

Заради того, щоби полегшити читання, скорочено подаю перебіг подій.

Акт І

Генрикові, учаснику бойових дій у Франції під час останньої війни, являються вві сні його дім у Польщі та батьки.

Здається, що дім перетворився на корчму, а батьки — на корчмарів. Генрик ледве впізнає свою наречену Маню у корчемній служниці. Аж тут заходить Пияк на чолі інших пияків і — коли Батько-корчмар забороняє йому чіплятися до Мані — починає цькувати Батька.

Батько настраханий, кричить, що він недоторканний... «Недоторканний, немов король!» — волають пияки. Тоді Генрик, який уже певний час перебував у стані надзвичайного пафосу, падає перед Батьком навколішки і, складаючи йому шану, перейменовує на Недоторканного Короля. Ця недоторканність захищає Батька від «дотику» Пияка, і таким чином він може позбутися його цькування.

Коли в Генрикові починає слабнути почуття синівської шани, Батько пропонує йому такий уклад: ти визнаєш мене королем, а я своєю королівською владою повертаю твоїй нареченій-шльондрі дівочі гідність і чистоту, які вона втратила в корчмі, перейменовую її на «недоторканну незайманку» та наказую дати вам «чесний» шлюб, який усе освятить і очистить...

Акт ІІ

Готують «чесний» шлюб Генрика і Мані. Проте влада Короля під загрозою зради (заколот поміж вельмож).

Генрик відчуває,

1 ... 15 16 17 ... 51
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович"