Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

Із бульканням у животі я повертаюся до нашого номера. Б’єро в піжамі, з почищеними зубами, про що свідчать білі цівки на його підборідді. Це чудо. Принаймні для...

— Усе минуло добре?

— Гарна!

— Ти з кимось зустрічався? Мої вітання.

— Гарна, — засмучено повторює Б’єро.

— Я тобі маю зізнатися, у тебе завжди добрий смак.

— Біла, як сніг. Її люблю.

Я починаю розуміти.

— Скажи мені, це Юлія привела тебе сюди?

— Качались по колу і робили цьом-цьом-цьом...

Я попросив його висловитися точніше. Знаю, що він не може пояснити всього, але й мене так часто приймали за цілковитого дебіла, що сам я намагаюся уникати цієї помилки стосовно Б’єро. Я серед них протягом тривалих років, тож уже можу розшифрувати його тарабарщину.

— Що відбулося?

— Мільярд цьом-цьомів.

— Б’єро, ти теж цілував Білосніжку?

— Вау! Гарна!

Далі можна не дошукуватись. Після подружки нареченої Б’єро підпав під чари нареченої і продемонстрував їй свій нестримний жар. Я так думаю, що його силою привели сюди, сподіваюся, Юлія, а не розгнівані гості.

Б’єро, затиснувши в долоні п’ять камінців, рушив до дверей. Я різко кличу його.

— Гей, ти куди?

— Подарунок. Для подружки.

— Більше жодних прогулянок, ти втомився.

— Тьху! Ти не мій тато, не кричи.

— А що далі? Лишайся тут, і край.

Я підвищую на нього голос, що, загалом, не дуже розумно. Перепрошуючи, я намагаюся переконати свого товариша, що зранку голова мудріша.

Я мав би бути обережнішим. Ніколи не знаєш, що ховається за прізвиськами, ніколи не знаєш, як люди інтерпретують наші зауваги, що роблять з ними далі. Траплялося допомагати парам у кризі, і насправді вони роблять не те, до чого приходять в обговоренні. Я можу звинувачувати лише себе самого. Усе більше Пенелоп розпускають зіткане полотно: а чи аж так погано бути покинутою дружиною? І протверезілих Уліссів не меншає. Спершу їхні печалі мене доймали, а тепер зворушують. Я жую жуйку, я рухаюсь по колу, а висновок той самий. Я ще тільки учень чародія.

Б’єро знову ліг, підклав свій рюкзак під голову, як подушку, а своєю пуховою курткою скористався як ковдрою. Уві сні він чинив страшенний галас. Це схоже на акордеон із металолому, міха якого намокли під дощем. Мені байдуже. Мої м’язи зводить від болю, я цю ніч не спатиму.

На сніданку зясовується, що Гун зник. Юлія бухтить, звертаючись до нас із банальними погрозами.

— Ви дочекаєтесь, що я водитиму вас на мотузках. Не можна залишити вас на якісь дві хвилини, Господи...

Я не протестую. Зараз не на часі звинувачувати її. Юлія не дурна і, певне, усвідомлює, що знову провалила виконання своїх основних обов’язків. І от, замість іти до великої зали, де ми сподівалися випросити апельсиновий сік із тістечками, ми організовуємо щось на кшталт облави. Поліна на поверсі, ми з Б’єро в цоколі, Юлія на подвір’ї готелю. Б’єро, намастивши губи зубною пастою, здригається від радості.

— Не знайдете! Не знайдете!

— Не так! — каже Юлія, — Це ти песик, і ти маєш шукати Гуна. Дійшло?

Б’єро потворно гримасує і падає в глибоке крісло, імітація ХVІІІ сторіччя. Він хоче, щоб ловили його, а не навпаки. Юлія дозволяє йому дутися. Він просто має зачекати там, поки ми гаємо час тут. Свою останню фразу вона вимовляє із наполегливим перебільшенням, яке зводить нанівець її зусилля когось у чомусь переконати.

Я зустрічаю багатьох запрошених на весілля і чемно вітаюся з ними. Усі вони здивовані, що ми й досі тут. Більшість уникає дивитися на мене. Варто визнати, що ніхто з нас не набрав добрих балів учора ввечері, і це ще не все.

Я різко гальмую, бо щойно помітив газету «Меркюр де Жур», покладену для гостей готелю, тож маю омріяну можливість довідатися, куди просунулись журналісти, одержимі пошуком одкровень. Мені вдалося не думати про це відтоді, як я прокинувся, але повернення до реальності стало бурхливим. Я дуже сподівався, що медіа зосередяться на інших сюжетах, не має значення, яких саме, страйк залізничників, неймовірний пас якогось футболіста, згубний потік бруду в Японії, викрадення молодих дівчат у Нігерії. У ту мить, коли я простягаю руку, щоб схопити тижневий випуск, я кам’янію від громового голосу:

— Хочеш сказати, ніби маєш право?

Я обертаюся і бачу обличчя гіганта, якого зустрів напередодні, коли разом з Б’єро досліджував підвал. При світлі дня він іще жахливіший. Я морщу носа, кривлю губи, стимулюю хрипку булькотнечу в животі. Зазвичай, цього вистачає, щоб знеохотити зануд. Та цей і оком не змигне. Ми дивимось один на одного довгі кілька секунд.

— Це називається «зустрілися знову».

Я віддаляюся так швидко, як тільки можу, і ховаюся в ніші, де звалені інструменти вчорашнього оркестру. Розгортаю газету на величезному флайткейзі. На першій сторінці не машина принцеси, яка врізалася в стовп, і не відчайдушний співак, а портрет міністра охорони здоров’я з добре виголеними щоками і суворим поглядом. Далі, під заголовком «Емісар міністра?». «Меркюр» навпаки, насолоджується полемікою, присвятивши їй дві сторінки в рубриці «Фокус». А передова стаття аналізує слово за словом новий прес-реліз міністерства, який хвалить щирість, рішучість, а отже, і політичну волю народного обранця, якого гумористи з «Шак Жур» охрестили пришелепуватим. Я там не знаходжу — і це не мало б мене дивувати — ні найменшого натяку на мотивації, безсумнівно, дуже приватні, які привели міністра або, радше, його цифрову аватару на мій форум. Ніхто навіть натяком не згадує важливість MediCare+. Тож я їм за це відплачу.

На додачу до світлин з архіву, що непов’язані з цією темою, внесок «Меркюра» в дебати полягає в публікації великої статті, сповненої цитат користувачів мережі, які консультувалися в доктора Гудлака. Від перших рядків я відчув, як стискається моє нутро. Я відчуваю певні докори сумління, але попри це, не можу не визнати деякі свідчення страшенно несправедливими. Я розумію, що опитані не хочуть втрачати обличчя, але, одначе...

Здоровань проходить у мене за спиною. Я перегортаю сторінку, удаючи, ніби цікавлюся вимогами тарифікації молочних продуктів. У моїх очах імла.

Нема нічого небезпечнішого, ніж допомагати іншим, я вже маю цей зловісний досвід. Є такі, хто може змусити вас заплатити за те, шо ви