Читати книгу - "Мої сімейні обставини, Анна Лерой"

Двері до вежі легко піддаються, навіть не рипнувши. Невже хтось відвідує це місце або навіть гостює зараз? Дивно. Ззовні все здається безлюдним. Мої старші родички, на жаль, померли, а інші рідко заглядають сюди з тих пір, як поїхала я і стали повнолітніми мої однолітки відьми. Відьми ніколи не сидять на місці.

Усередині прохолодно. Світло і тепло ледь проникає через запилені вітражі передпокою, а надто товсті стародавні камені не можуть прогрітися за день. Двері з брязкотом закриваються. Я залишаюся відрізана від решти світу в напівтемряві пильного залу. Приміщень всередині Пташиного дзьоба небагато: десяток жилих кімнат в лівому крилі, бібліотека і навчальні класи в башті, вітальня, кухня і лабораторія в правому крилі.

Передпокій — велика зала, це і приймальня, і місце загального збору. Ця кімната завжди вражала мене і висотою стелі, і незліченною кількістю написів на своїх стінах. Щось на кшталт традиції — залишити на згадку про себе кілька слів на цьому стародавньому камені. Коли б я не відвідувала вежу, то завжди надовго завмирала в приймальні, розглядаючи, розшифровуючи та розплутуючи рядки.

Якби можна було запалити монументальну люстру, яка зависла десь над моєю головою, то я б в черговий раз переконалася, що написами покрита і стеля. Багато поколінь відьом залишили тут свій слід, але це і не дивно, адже раніше в цих стінах було щось на зразок невеликої відьмацької школи. Довгі-довгі роки тут навчалися та росли відьми, приводили нових учениць, щоб коло замкнулось.

У напівтемряві я проходжу вздовж запорошених диванів і розставлених біля стін стільців — всі меблі так-сяк прикриті тканиною — і пробираюся до вузького вікна з синьо-зеленим вітражем. Навіть під шаром бруду видніються кольорові іскри. Коли я їхала з рідних місць, то також залишила під кам'яним підвіконням свій слід, як і багато хто до мене. Але через відсутність магії я наносила його три дні, випалюючи спеціальним розчином літери.

Пальці знаходять виїмки практично відразу, дивно, що ніхто до мене не зайняв це місце. «Без отрути не буває протиотрути».

Що саме спонукало мене написати ці слова, складно сказати. Може, це було відсилкою до мого захоплення алхімією і зіллєвиробництвом або ж до складного та впертого через юність характеру. А може, стосувалося філософських роздумів на тему існування добра і зла. Тоді я багато читала на цю тему, якісь давні свитки та книжки, що розповзались на окремі сторінки у мене в руках. Хто знає? Але залишила я на стінах древньої вежі саме ці слова.

Мені нема чого робити в спальних кімнатах. З тих пір, як вежа стоїть самотня і пуста, місяцями тут немає гостей, в лівому — спальному — крилі найхолодніше. У бібліотеці теж прохолодно, але через те, що там підтримується комфортна температура для книг. Стародавні будівельники вміли багато. Тепер, поки в цих краях не зміниться глобально клімат, Флейми можуть бути відносно спокійними щодо бібліотеки. Хоча з часом все руйнується. Совість і ощадливість підказують, що якщо вже я заявилася сюди, то непогано було б перевірити книги, чи все гаразд. Можливо, щось вже потребує перевидання або перепису.

Я насамперед прямую до кухні, там найпростіше виявити, присутній хтось в Пташиному дзьобі чи ні. Люди зазвичай селяться там, де тепліше. І дійсно: в холодильній шухляді скромний набір продуктів, на печі каструля з супом, в мийці тарілка і кухоль зі слідами настрою. Свіжий запах заварки витає кімнатою, буквально змушуючи мене приготувати гарячого настою і собі. Поки гріється вода, я закидаю речі в столовій — кімнаті біля кухні — на величезне крісло поруч з розкладеним, вже зайнятим кимось диваном. На символічному ліжку купа ковдр і білизни. Хтось живе в вежі вже не перший день. Тут тепло і затишно, чутно, як гудуть газові обігрівачі і потріскує електрокамін. Втім, чашка чаю зігріває не менше.

Але в лабораторії я теж нікого не знаходжу. Втім, інтерес мене поки не особливо мучить. Я буду рада будь-кому, хто має доступ в Пташиний дзьоб. Але все ж назустріч гостям зазвичай біжать з усіх ніг, а не ховаються по кутах.

Втім, переступивши поріг лабораторії, я забуваю все зайве за тим порогом — своє обурення та інтерес, проблеми, втому та страхи... І навіть смерть брата тьмяніє в пам'яті. Тому що оживають інші, більш давні спогади.

Я торкаюся регулятора освітлення. Газові ріжки не відразу, але розпалюються рівним білим світлом, показують мені центр кімнати, ховають в тінях високі книжкові шафи біля стін і довгу низку полиць з інгредієнтами. Запах пилу, легкого гару і чогось терпкого, пряного відчувається в повітрі. І це те ж викликає до життя спогади про мої дитинство і юність.

Перший раз я відкрила для себе лабораторію, коли мені було близько семи. Літні місяці нащадки Флеймів проводили далеко від Фенікса. Оскільки місто знемагало від спеки, дорослим було не до нас, а вулиці наповняли моряки та ошалілі туристи, яких занесло напевно поганою вдачею, то ж вони були п’яні та голосні. Тож ми з братами переїжджали від одного літнього будиночка до іншого і були щасливі.

Але тим літом хлопчаки захворіли, залишити мене поряд в ними було неможливо, так що мене відправили в Пташиний дзьоб. В перший, але не в останній раз. Незважаючи на повну відьом вежу, дуже швидко виявилося, що доглянути за дитиною було нікому. А відьми-підлітки занадто гордували, щоб водитися з такою дрібнотою. Ось і взяли мене з собою тітоньки в лабораторію і посадили в страшенній дивній кімнаті на диванчик. Сидіти тихенько, звичайно, я не мала наміру, через годину вже з інтересом тикала пальцем в нескінченні банки з дивним вмістом. Ті дзвеніли та загрожували впасти мені на голову. Так і повелося. З того дня лабораторія стала моїм улюбленим місцем в цій вежі.