Читати книгу - "Залежна від боса, Julia Rivera"

♡

Чорна сукня до колін з довгими рукавами, красиво облягала мою тонку фігуру та стрункі ніжки. На вулиці все ще не переставав йти дрібний дощ, тому я була змушена вдягнути поверх сукні чорне, довге пальто на запах. До рук взяла новеньку сумку від Louis Vuitton та необхідні документи. Газ, швидкість, 20 хвилин і я на місці... Ліфт відкрився прямісінько біля відділу маркетингу, де знаходився головний кабінет керівника. Працівники зустріли мене з «щирими» посмішками на обличчі, тому що бояться вилетіти з роботи. Звісно ж... вони бояться всіх Левінських й вже на автоматі посміхаються, самі розуміючи, що ніхто не вірить в їхню щирість. Впевнено крокуючи довгим коридором, запевняла себе, що роблю все правильно. Потрібно навчитись розв'язувати проблеми самостійно. Я вже давно не маленька дівчинка. Захопившись думками, зупинилася біля головних дверей. Вдихнувши свіже повітря, відкриваю двері. Дід почувши цокотіння підборів, повільно повернувся до мене, сидячи на кріслі.
– Маргарито, надіюсь ми витратимо цей час з користю, інакше ти сама знаєш, що глибше... – відразу почав дідусь, але не встиг договорити, тому що я на перед знала, що він скаже й вирішила відповісти за його.
– Нема вже куди глибше, я й так в прірві, – серйозно відповівши, дістала всі необхідні папери й кинула під ніс своєму родичу.
– Що це? – навіть не торкнувшись теки, запитав дід, зацікавлено дивлячись мені в очі.
– Відмова від сімейного бізнесу, в разі його переходження до мене, – склавши руки на грудях, присіла на шкіряний диван. Він уважно переглянув всі папери, а потім сумлінно перевів свій погляд на мене й голосно зітхнув, торкнувшись пальцями до підборіддя.
– Невже ти так швидко здалась?
– Це дурість витрачати час на те, що мені ніколи не дістанеться. Кожна моя ідея була відкинута на другий план або взагалі не розглядалася. Не маю бажання більше співпрацювати зі своєю родиною, яка готова будь-кого роздерти, аби отримати спадок. А найгірше те, що обливаючи брудом свою ж сім'ю, всі повертаються до будинку й живуть своїм життям, ніби це буденна справа, яку виконують щодня.
– Що ж... мушу визнати, що ти на правильному шляху, дитино! – легка усмішка з'явилася на обличчі діда. Це знак поваги. – Проте, зарубай собі на носі, що ти Левінська! Ти частина цієї сім'ї, яка б вона не була. Тепер уважно послухай мене. Не смій здаватися й прогинатися під когось. Запам'ятай раз і назавжди, що лише під тобою зобов'язані прогинатися. Здасись одного разу, не зумієш встати ніколи. Ти Левінська, отже ти – головна. Зроби все можливе, щоб так було і надалі.
– Я рада, що ти поважаєш мій вибір. Все-таки в тобі є трохи людяності. Я рада, що ти зумів мені її показати. До нових зустрічей, дідусю! – гмикнувши собі під ніс, усміхнулась й відкрила двері.
– Щасти, Левінська! – маленька сльоза покотилась по щоці, але я швидко її витерла, аби не розплакатись ще дужче. Вийшовши на вулицю, я спокійно видихнула й посміхнулася новому життю. Зручно вмостившись в машині, почула мелодію дзвінка на своєму телефоні. На екрані з'явилася світлина знайомої для мене людини. Дивно.
– Слухаю.
– Ходять чутки, що ти зібралася покидати Україну.
– Ну звичайно! Не встигла подумати, як всі знають.
– Я правильно розумію, що це не чутки?
– Правильно.
– Чудово, тоді якщо покидати країну, то лише вдвох.