Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

— Наддатки приймається з подякою,— вклонився в його сторону «вуйко».

— Я обіцяю наддаток, але прошу шановних панів складати на нього добровільно-примусові датки.

Хлопці вперше дістали повний «льон» — по три корони і сорок сотиків за десять днів, — то й не було жадного спротиву.

Зложилися, і Качур побіг до корчми.

— Добродію! — звернувся до Зварича «вуйко».— Підіть-но попросіть ще раз старого... Ні, таки приведіть, бо, може, сам стидається абощо. Ми йому тут чарочку, росолик... Цікавий дідок, має характер.

І дід Федір прийшов.

Спершу трохи ніяково почувався в тім товаристві. На щастя, в першім рою був один сільський хлопець — Склярський — і то хлопець з його села. А прецінь той хлопець нічим назверх не різнився від інших: той сам мундур, ті самі права... Це осмілило старого, і він швидко визбувся свого змішання.

— Дай, Боже, пане Федорій, дожити ліпших часів,— припивав до нього «вуйко».

— Дай, Боже, дай, Боже. Може, я вже ні, але ви, панове, напевно.

— Не кажіть, і ви з нами. Поїдем, пане Федорій, в Галичину. а може, й далі. Довезем вас до Бужан, а тоді — як хочете: або на піч, або з нами на Січ.

— Дуже красно дякую. Добре мені з вами, панове. Але вже не ті літа. Коби Господь милосердний дозволив вернутися на своє подвір’я... До чого вам старий дід здався... Завада та й клопіт...

Випивав старий чарку за чаркою, при кожній відмовлявся, а як таки намовили, то до кожної примовляв.

— Як дивлюся на вас, то наче мені літ убуває. Так ніби я сам вояк.

— А хіба ви тепер не вояк? «Льон» дістали?

— Та правда,— сміявся дід.— Дістав рихтельно. Навіть не знаю, за що і звідки!

— Як — за що!? В сотенній книзі стоїть: «Обозник Федь...» як ви пишетеся?

— Гаврилюк.

— ...«Обозник Федь Гаврилюк». А на метрику ніхто не цікавий.

— Як кажете... обозник? За моїх часів то їх фурвезами називали.

— Ану-ану, пане Федорій, розкажіть нам щось за давні часи,— просили хлопці.— Зварич нам казав, що ви в прусській війні були...

— Був. Але розказувати нема що. Де-де тамта война до тої.

— А котра ліпша?

— Я міркую, що тамта. Отсе не война, а Бог знає що. Бувало, йдем до битви. Банда грає, офіцири на конях, фана напереді. Ніхто не ховається, в землю не лізе. А цивілі постають збоку та дивляться. Ніхто їх не займає, кривди не робить. За цілу войну, я знаю, одного чоловіка повісили. Пруссака якогось. Гармати вночі загвожджував. А тепер...

— Що тепер? Кажіть, пане Федорій, — допитувались стрільці.

— Та що буду вам казати? В газетах десь, певне, стоїть те все написане.

— В газетах, діду, про таке не пишуть.

— То ви мусили самі не одно бачити...

— Не бачили, а тільки перечули. Кажуть, що наших людей богато повішали, постріляли.

Дід насупив брови і задивився в кут хати. Видно, страшні картини вставали перед його очима, бо лице старого поморщилось, як кора на дереві.

— І вішали, і стріляли... Як хто хотів. І скільки! Але вже сам не знаю, що казати... Ніби цісарське войсько, так, як і ви...

— Ми, діду, не цісарське войсько.

Дід помалу підвів голову і здивовано подивився довкола.

— Як то не цісарське?!

— А ні. Ми українське. Ми йдемо не за цісаря, а за свій нарід.

— Але присягали-сьте!?

— Присягали, правда. Без того не були б нас пустили на війну. Але ми маємо все своє.

— А ось мундури цісарські.

— До якогось часу. Доки нам наших, українських, не прилагодять.

Це сказав Перфецький, але ні він, ні решта стрільців не дуже вірили в те. Адже досі навіть добрих австрійських мундурів не дістали. Мріяли бодай про стрілецькі шапки, але не було кому про те подбати.

Не знати, чи дід Федорій повірив у слова Перфецького, але головою притакнув.

— Не дивуйтеся старому,— сказав по хвилині,— бо за мене такого не було. Були, ніби, добровольці, але рахувалися за цісарське войсько.

— Так-так, пане Федорій, — обізвався «вуйко».— Ми перші. Українські січові стрільці. Своє рідне військо. Командуємо тільки по-свому.

— Чув. І команда добра. Вчора пан сотник як крикнув, так як ножем утяв. А я кілько намучився, заки зрозумів по-німецьки, що до чого. Вже багацько-м знав тої мови, але вивітрило з голови. Якби так хоч трохи, то не були б мене, може, за шпіона брали. А то все — рус та й рус.

«Вуйко» моргнув до хлопців: мовляв, старий починає розбалакуватися, і ніби знехотя спитав:

— Де то вас, пане Федорій, забрали на «форшпан»?[6] Зварич нам казав: десь коло Золочева...

— Коло Курович. Німці мене взяли, але недовго я з ними їздив. Пішли Ми потім до Рогатина. Там стояли щось дві доби. А як зчинилася битва, то нас післали аж під Галич. А там я згубив своїх німців і вже цілий час з мадярами.

— То хто так вішав наших: німці чи мадяри?

— Німці не так. Вони більше до суду. Але то на одно виходило. Там в суді, кажуть, є такий суддя, що нікому не перепустить. Казав мені один наш чоловік, капрал, що він Загурський називається. Приведуть кого до нього, то він, каже, тільки засміється: «Що,— говорить,— вже знов когось шия свербить?» І не розпитує багацько. Напише папір — і по всім. Але то я вже про нього перечув аж тут, у горах. А там, на долах, то й суду жадного не було. Злапали — на гиляку.

— А все-таки щось мусило бути, коли вішали. Не брали так, кого-небудь...

— Різно: і кого-небудь, і не кого-небудь. Усяко бувало. Ксьондза брали за папери, хлопа — за те, що знаки давав.

— Як, таки давали наші люди знаки?

Дід гірко всміхнувся.

— Ей, які там знаки. От під Рогатином, не пам’ятаю, як те село називалося, виліз хлоп на стіжок. Ми акурат в селі, а артилерія перед селом. Постріляли трохи, а тут російська куля просто в гармату — раз, другий, третій. Артилерія скрутилася — і в друге місце. Москалі знов. Тоді вони до села і далі: «Є,— кажуть,— якийсь форетер[7]». Давай шукати. Знайшли хлопа на стіжку. Поліз, дурний, дивитися. Стягнули надолину. «Ти,— кажуть,—