Читати книгу - "Поклик мушляного рога"

На столі пишався святковий пиріг із дев’ятнадцятьма свічками, котрі вже майже догоріли, на пиріг маленькими крапельками постікав віск. Еліза схилилася над столом і задмухала свічки.

Вони сиділи у маленькій кухні, наче ховрахи у своїй хатці, їли ще теплий пиріг, руками відламували від нього шматки і вологими пучками збирали зі столу крихти.

Сью розклала на підлозі подарунок до дня народження. Еліза здивовано розглядала два водолазні костюми, ласти, підводні ліхтарі, балони з киснем.

«Тепер пірнальницьке спорядження мого хлопця — твоє. Я навчу тебе пірнати».

Було темно. Еліза в гумовому костюмі стояла на місточку, з кисневим балоном за плечима, як із рюкзаком. Місяць плавав у воді, наче маленьке світле коло. Еліза сфокусувала погляд на блискучій цятці, обернулася і впала задки просто в Місяць, який під нею розлетівся на друзки.

Дослухаючись до власного сопіння і гучного шуму крові у вухах, Еліза висвітила ліхтариком Сью. Та трималася за оброслу водоростями скелю. Із отвору між камінням випурхнула зграйка малих брунатних рибок, мигнула перед самими пірнальницькими окулярами і зникла в тіні. Сью показала рукою вниз. А потім пірнула, щільно притиснувши одну руку вздовж тіла, іншою освітлюючи тьмяну глибінь. Скеля за спинами була їхнім єдиним зв’язком із земною твердю — слизький хребет, від якого вони поступово відпливали і про який з кожним метром забували, як і про верх і низ, занурюючись у темне озеро, в дедалі більшу незначущість. Їхні ліхтарики кидали дві світлові кульки у чорну воду. Озеро спало, здавалося, тільки Сью та Еліза рухаються в ньому. Вони посвітили одна на одну й зареготали, аж із ротів випорскнули низки повітряних кульок, наче дивні рослини. Еліза уявила собі, що вони — дві планети і кожна рухається своєю орбітою навколо іншої. Потім вони разом швидко спустилися ще глибше — не могли дочекатися, щоб торкнутися дна. Останні метри вони пропливли, допомагаючи собі інтенсивними ударами ніг. Дівчата приземлилися на випростані руки, від їхніх долонь у воду здійнявся пісок й оповив їх хмарою, наче це озеро видихнуло їм назустріч. Пірнальниці лягли животами на водорості і, за сигналом Сью, синхронно вимкнули ліхтарики.

Еліза уявила собі, що ґрунт на дні озера — це шкіра. Вона занурила у неї свої пальці, щоб учепитися, поклала голову на кущ водяних рослин і стала чекати видінь, які завжди приходили, коли вона лежала в цілковитій темряві. Вона бачила себе на Золотому пагорбі, як бігла під каштанами, у церкву, до кам’яних скульптур — своїх друзів. Бачила дітей, що співали у святковому залі сирітського притулку, їхні груди здіймалися й опускалися, сповнені надії, що і для них знайдуться батьки. Мушляний ріг у старих Авґустиних руках, кров на простирадлі у спальні пана Розенберґа. Десь тут має бути й Джордж, — казала вона собі, проте бачила тільки його кімнату і себе, як прокралася туди, залюблена в її порожнечу. Еліза думала про фотографії в його шухляді і про те, що їм там не місце, а ще — що там усе було не на своїх місцях, а пан Розенберґ сидів у кабінеті і навчав чужих людей говорити.

Світло вмикала Сью. Вона брала Елізу за руку і пливла з нею нагору. Обидві знали, що сама Еліза вже не випливла б.

Молодіжна психіатрична клініка, у яку відправили Джорджа Розенберґа, розміщувалася на південному краю міста. Будівлю завершили лише півроку тому, це був найбільший заклад на всю країну. Округла вугільно-чорна споруда серед офісних будівель і житлових будинків здавалася капсулою космічного корабля, біля неї навіть іноді зупинялися туристи, щоб сфотографувати цей визначний проект.

Через скляні двері, що оберталися, Еліза зі Сью зайшли до залу для відвідувачів. Приміщення ясно освітлювала безліч маленьких галогенних лампочок, які звисали зі стелі. Мармурова підлога блищала, а кожен крок по ній відлунював голосно і порожнисто, тож Сью з Елізою, не змовляючись, пішли тихіше, майже покрадьки, обережно навшпиньки просуваючись до стійки реєстрації. Там за склом перед екраном комп’ютера сиділа пані, яку Еліза запитала про Джорджа Розенберґа. Викривлена переговорним пристроєм відповідь не забарилася: «Джордж Розенберґ дав чітку вказівку, що не хоче нікого бачити», — промовила пані і повернулася до монітора. На виході з клініки, у дверях, Сью з Елізою зіштовхнулися з Рамоном, який шкаргав вулицею їм назустріч. «І не думай. Він не хоче нікого бачити», — хором вигукнули Еліза і Сью.

«Та я в газеті прочитав, що у сина відомої Марії Розенберґ нервовий зрив. Подумав, він зрадіє, якщо я його перевідаю», — розповів Рамон.

Перед аптекою він попросив дівчат почекати, поки забере батькові ліки. Потім вони втрьох пішли далі. Усі збиралися навідатися до Джорджа, тож мали тепер трохи вільного часу і жодних планів на другу половину дня. На площі група молодих людей співала на імпровізованій сцені сектантські пісні.

Гарно співають, — сказав Рамон.

А, шахраї, як і всі інші, — знудьговано відказала Сью.

Знаю, але все одно, гарно ж співають!

Вони трішки постояли перед сценою, бо Рамон хотів послухати.

За співаками у повітря здіймалося високе риштовання з велетенськими екранами, як у кінотеатрі. На них паралельно показували п’ять різних кліпів, на одному якраз були новини. Кілька секунд вони спостерігали, як натовп у подертому одязі пішки чвалає дорогою, з клунками і тачками.

Це там, де війна? — запитала Еліза.

Ні, це біженці, — відповів Рамон.

Тобто таки там, де війна.

Ні, саме там її немає. Це біженці, тож логічно, що вони там, де війни немає.

То де ж це вони?

У дорозі, вони втікають.

Куди?

Та звідки ж мені знати — в гори, мабуть. Вони пішки переходять через гори в іншу країну. Війна пересунулася на Схід.

Та що ж це за війна, чорт забирай? Я й гадки не маю, що відбувається, — нетерпляче втрутилася Сью.

Тоді розплющ очі, — сердито відрізав Рамон і показав рукою на екран. І, наче шкодуючи про свою різкість, примирливо додав: Власне, ми до цього аж ніяк не причетні.

Тоді я хочу знати, чому вони постійно літають нашим небом. Я щоночі прокидаюся від літаків.

Бо небо належить усім. Нічого не вдієш, — знизав плечима Рамон.

Після цього він попрощався, Сью з Елізою бачили, як він на мить зупинився перед сценою і співаками, завагався, наче хотів про щось запитати, а потім повільно, волочачи ногу, пошкутильгав через дорогу і зник за рогом будинку.

Рамон лежав на ліжку у своїй кімнаті. Тугий гумовий м’ячик — бум — ударив по дверцятах шафи, відскочив