Читати книгу - "(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен"

Розділ 6.1.

За вікном падав дощ. Втретє на цьому тижні. Немов рік, настільки жадібний до опадів, чекав останніх місяців, щоб втопити місто в болоті. Проспектом повзли забризкані багнюкою машини, повз них, тротуаром, бігли промоклі пішоходи. Ще кілька годин і Борис приєднається до них, вплітаючись в сіру косу вечірніх заторів.

Добре б зателефонувати Саші. Вони не бачилися приблизно тиждень, з того дня, коли Борис був змушений відмовитися від бурхливого сексу заради спілкування з лінійними керівниками. Їхати до неї ближче, ніж до власного будинку. Та й узагалі, чому б і не завершити плідний робочий тиждень у ритмі горизонтального танго?

Ні, безумовно погана ідея. Дуже погана. Знову ці хитання, нахабна брехня одне одному в очі, мовляв, між ними нічого немає. Суцільна маячня! Дорослі люди так не будують стосунків. Якби Саша хотіла, вона б зателефонувала сама. Може образилася, що Борис відмовив? Ну так він не відбійний молоток, який завжди готовий.

Саша...

От же засіла в голові!

— Стійте! Туди не можна! — пролунав з-за дверей обурений голос секретаря.

— Відпочинь, золотце!

"От чорт! — клацнуло в голові. — Тільки її тут не вистачало!".

Наступної миті до кабінету влетіла Алла, бліда, як нафталінова міль, та Ірина. Нахабна, яскрава, готова йти по головах заради свого.

— Я її попереджала! Я говорила! — лепетала Алла, — А вона...

— Усе нормально, — поспішив заспокоїти дівчину Борис. — Можеш іти.

Ірина провела її гордовитим поглядом і з котячою граціозністю опустилася на диван.

— Одне бидло в тебе працює, — хмикнула вона.

— Не твоя турбота. Навіщо прийшла?

— За грошима, звісно. — Ірина сплеснула руками. — Ох, невже мені треба сто разів повторити?

— Я ж сказав! У мене немає вільних. Усі в проєктах, і на депозитах.

Суми, яку просила колишня дружина, у Бориса в готівці й справді не було. А "трясти" рахунки заради неї і зовсім остання справа. Ірина постійно вплутувалася в різні афери, від "нешкідливих" фінансових пірамід до абсолютно немислимих схем. Якби Борис оплачував кожен її "стовідсотковий успіх", то зараз би стояв на паперті. Утім, іноді в нього все ж бували напади нечуваної щедрості, через що Ірина не полишала спроб запустити руку до нього в кишеню.

— Грошей не дам, — відрізав Борис.

— А якщо я повідомлю куди слід про твої махінації?

Абсолютно дурний і низький шантаж. Після розлучення Ірина відмовилася від своєї частки в бізнесі, отримавши заміський будинок біля озера, щомісячне утримання і значну компенсацію в разі банкрутства. Крім того, вона сильно скоротила кількість цінних речей у їхній квартирі і забрала на той момент єдину машину Бориса. І все ж, Таларський вважав, що йому дуже пощастило: були б у них діти, Ірина постаралася б обдерти його, як липку. Тож чути абсурдні погрози від розважливої і, що вже, розумної жінки було щонайменше дивно.

— Іруся, ти отримуєш відсоток від чистого доходу, — повільно, немов розумово відсталій, пояснював Борис. — Якщо ти створиш мені проблеми, то це позначиться на сумі, яку я щомісяця тобі виплачую.

— Ти, мабуть, усе на цю модницю Рябцеву спустив? — Ірина навіть бровою не повела. — У неї начебто щось грандіозне готується.

Борис здивовано мотнув головою. Яка унікальна здатність: усюди пхати свого носа! Цікаво, звідки вона дізналася. Хоча про будь-яке українське місто можна сказати "велике село", і їхнє теж не виняток. Ім'я Бориса добре відоме в певних колах, та й батько Саші свого часу майорів то в газетах, то в новинах. Навіть після його смерті місцеві журналісти смакували брудні подробиці особистого життя того, кому зовсім недавно співали дифірамби. Олександра подібної публічності уникла, але й на неї час від часу звертали увагу, яка, до речі, її сильно обтяжувала.

— Це правда, що ти її з-під Івана витягнув? — Ірина не вгамовувалася, і Борис боровся з пекучим бажанням вилити їй на голову недопиту каву. — Не гидко? Після іншого-то?

— Ох ти ж бл...  — сплеснув руками Борис. — Еталон людської моралі знайшлася! От, Ір, чия б корова мукала!

Мабуть усвідомивши, що ходить по тонкому льоду, Ірина змінила тактику. Вона піднялася з дивана, обійшла письмовий стіл, обійняла Бориса зі спини.

— Ну що ти, милий, я ж зовсім не проти! Ти великий хлопчик, — її рука спустилася до паху, — можеш робити, що хочеш.

— Припини! — Борис перехопив зап'ястя. — Грошей не дам.

Ірина відсахнулася, немов від прокаженого, сердито клацнула язиком.

— Отже, я маю рацію. Ти зв'язався з цією шльондрою, тому й грошей немає.

— Був радий побачитися, — пожартував Борис. — Шкода, тобі пора.

Гордо піднявши голову, Іра попрямувала до виходу. Біля книжкової полиці сповільнила хід.

— Кумедно, — фиркнула вона, беручи щось між книжок. — Це її, так?

Повернувшись до столу, колишня дружина поклала перед Борисом сережку. Сашину сережку, золоту петельку з крихітними смарагдами, яка приховувала солоденьку ямочку за присипаним веснянками вушком, найчуттєвіше містечко на її прекрасному тілі.

— Несмак, — зруйнувала мрії Ірина.

— Дурна ти.

Здається, вона щось відповіла, можливо, навіть нагрубила. Тільки Бориса це вже не хвилювало. Саша залишила сережку, щоб він подзвонив. Чи це не зізнання?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно