Читати книгу - "Кохана злюка. Попелюшка 2, Лада Астра"

    Сапала я без сновидінь, просто як немовля і напевно, вперше за три роки, виспалася як слід. А вранці подумала, що зроблю все щоб тільки залишити за собою цей комфорт. 

 Тому, швиденько зібравшись, я відправилася до покоїв принца. А ще я була дуже голодною. Раніше, коли я працювала на кухні то там і їла і брала їжу з собою та вчора мої запаси скінчились. Я знаю, що в помічників і вищої прислуги є окрема їдальня і тепер мені залишилося її знайти, але зараз на це вже не було часу, тому доведеться терпіти до обіду.

     Отримавши дозвіл увійти на свій тихинький стукіт ( чому я боялася нормально постукати, для мене залишиться загадкою) я увійшла до принца, чи то в кабінет, чи то у вітальню. І одразу мені захотілося вийти. Ну чесне слово. Хто ж так робить? Сидить на дивані, читає газету. Сорочка напіврозстебнута, рукава полікоть закатані і, о Боже, з босими ногами. Ані тобі шкарпеток, ані взуття якогось. Я завмерла на місці, витріщивши очі на ті ноги. Справа в тому, що так склалося, я ще ніколи не бачила босі чоловічі ноги. А тут цілий принц, з ногами, босими… Щось мене трохи переклинило.

- Що там у мене? - ніби занепокоєно поцікавився принц

- Що? Еее. Що у вас? - це я робила спробу відновити мозгову діяльність.

- Кажу, що там у мене на пальцях? Ти звідти не зводиш очей. 

- Я, ааа. Так. Ні, тобто мені пізніше зайти? - видавила я з себе дивлячись уже йому в очі. Так він сміється. От сидить і підло так посміхається. 

- Чому пізніше? У нас купа роботи. Треба ж увести тебе в курс діла. А на ноги мої недивись. Я вчора  на полюванні був, то сапогами натер мозолі. Тож сьогодні я тільки так, поки наліпки заживника не подіють. 

     Мої очі чомусь мене не слухали, а мимоволі ставали ще більшими від таких пояснень.

- Щого ти так дивуєшся? Принци теж звичайні люди, у нас немає магічних здібностей себе зцілювати, тому страждаємо від тих же напастей що і всі, що правда швидше лікуємось та всеж не моментально - розвів руками принц Рональд.

- А? - тільки і сказала я, показуючи на розстегнуту сорочку.

- Що? Ааа, це. Зараз поправимо. Вибач, що збентежив тебе, -  все що сказав він застібаючи ту сорочку.

      Дихати стало трохи легше, але ж ще ті ноги залишились. Та там немає нічого особливого, вони такі ж як і у дівчат, може дещо грубіші. А погляд туди так і тянеться. Так і хочеться ще разок глянути на принца ноги. Божевільна, їй богу.

    Він запросив мене до столу, щоб показати що мені сьогодні робити. Нарешті! Хоч за столом ті кляті ноги заховає. 

    Робота була не важка. Перебрати гору листів, що накопилися за останній час, розсортувати їх, на важливі і  не дуже ( важливими вважаються ті що від членів родини написані), деякі прочитати в голос а на деякі надати відповідь під диктовку. Ще там була документація, яку принц взявся вивчати особисто, паралельно відповідаючи мені. 

 - Як же це все муторно, як би ти тільки знала Ліна. Можна мені тебе так називати?- запитав він, нервово відсуваючи від себе  ті документи що намагався вивчати. 

- Звісно,- підняла я на нього очі.

- Оці всі казначейські справи, ця вся політика з її чинами та регаліями. Закони і церемонії, які треба знати, щоб не дай Боже, не образити якогось дипломата сусіднього королівства. От ніяк воно мені не вміщається до голови. Розумієш? - проникливо запитав він мене.

- Напевно,- а що тут скажеш, коли тобі отак просо душу виливають.

- Не розумієш ти Ліна нічого. Ти ж королевою мріяла стати, чи не так? 

- То давно було, - тихо сказала я. Ну мріяла звісно. Так я взагалі раніше іншою людиною була, що ж тепер. 

- А я ніколи не хотів зайняти батькове місце. І зараз не хочу. Та він ще молодий і повен сили. Правити буде ще багато років. А я мучайся значить, досвіт у брата переймай

- А чим ви займались увесь цей час? - здивовано запитала я. У нас принц Роберт був правою рукою короля років з сімнадцяти, всі про це знали і страшно поважали його за це. А я колись ще й не тільки поважала….

- Та вже ж не байдики бив. Новаторством усяким займався. І між іншим, в мене непогано виходило.

- А що це таке, новаторство? - зацікавлено запитала я, несвідомо нахиляючись до нього вперед. Він теж нахилився, ніби зараз має мені якусь таємницю розказати.

- А це дуже цікава річ, Ліна. От наприклад, твоя ручка. Раніше ти писала за допомогою пера і мокала раз поз раз його в чорнильницю, а зараз є така чудова річ, яка помітно спрощує тобі життя. Так от, цю ручку придумав один п'ятнадцятирічний  хлопчина-винахідник. А я, свого часу, знайшов його і оцінив його виріб по заслугах. Ми налагодили виробництво і тепер такими ручками користуються в усіх сусідніх королівствах. Одним словом я шукаю талановитих людей, інколи навіть попадаються з магічними здібностями, буває що вони самі мене знаходять. І якщо їх винахід мене зацікавлює, то я допомагаю з його виробництвом у міжкоролівських масштабах. Для цього я й подорожую часто. Що, здивував? 

   Та не те слово. Але в голос я нічого не сказала. Зате, за мене вирішив поговорити мій живіт. І пробурчав своє глибоке не задоволення відсутністю їжі на всю кімнату.

Принц посміхнувся.

- Я зголоднів. Сходи до кухні. Замов нам щось на сніданок.