Читати книгу - "Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста"

Сильно гупаю дверцятами, адже сил не шкодую, бо зла, мов сто чортів. І одночасно у голові лунає:

- Невже так просто відпустив? Не стане виходити з авто та доганяти?

Але дійсно відпустив. Він їде далі, але недалеко. Фактично через метрів двадцять зупиняється навпроти будинку та заїжджає на подвір'я, через ворота, які відчиняються та зачиняються дистанційно.

І тепер я стою одна посеред вулиці, яку освітлюють ліхтарі та великий місяць. Він висить на небі та кидає на землю сріблясті промені, які, на жаль, не гріють. А навпаки - більше холодять, адже нині студінь обіймає за плечі. Після теплого салону авто, то б’є контраст.

Складається відчуття, що не травень місяць надворі стоїть, а ходить березень та дмухає прохолодою. Притуляю руки до грудей та опускаю голову з думками:

- Що далі? Що робити?

Якщо мовити чесно, то я не знаю, бо зараз трішки шокована. Якийсь великий збіг, що це отой самий Герман… А його слова про батька… Не треба опиратися та змиритися з долею…

Але я не хочу погоджуватися з нею! Я зроблю все, аби її змінити – повернути в інше річище!

І як я її зміню?

Я оглядаюся довкола. Вулиця порожня та оточена великими парканами. Тут мені руку допомоги ніхто не протягне. Живуть мажори, які навіть ворота не відкриють, бо подумають, що жебрачка.

Треба йти далі, до вулиць, де не ховаються за «китайськими стінами»,  та попроситися переночувати. Хтось тай має пустити до хати. На цьому світі повинні бути добрі люди.

Розвертаюся та роблю крок. Моментально ноги прорізає біль. Відчуваю на всі сто відсотків "задоволення" від тісних туфель. Це ще та «насолода»!

Господи це нереально йти! Невимовна мука! Таким тільки грішників у пеклі катувати!

Але я йду, бо хочу втекти. Ледве тягну ніжки, дзвоню зубками від холоду, але крокую далі.

І з кожним нелегким кроком, то мій запал бути вільною згасає. Мене нахабно ламає фізичний стан. Це так противно, що вити вовком хочеться.

Пройшлася сто метрів та вже все одно за кого заміж виходити. Навіть нехай за старого пузатого німця з лисиною та штучною щелепою!

Стою посеред дороги та даю волю сльозам. Витираю настирні емоції рукавом кофтинки, а коли очі трішки проясняються, то біля кам’яного паркану бачу лавку.

Вона не далеко від мене - метрів п'ятнадцять лізти. Якось доходжу до неї та сідаю, а далі не знаю. Хай знаходять люди батька, забирає поліція, грабують зловмисники, викрадають прибульці… Без різниці.

Я скидаю туфлі, згинаю ноги в колінця та піджимаю до себе. Та тихо плачу…

Плачу, бо безпорадна, мов сліпе цуценя, адже нічого не можу вчинити. Навіть втекти не вдається нормально. Дурепа.

Забираю голову та дивлюся на вгодований круглий місяць та яскраві, мов діодні фари, зорі. Такого у місті не побачиш.

Це викликає у мене усмішку. Хоч щось позитивне, але не на довго. Мені холодно до кісток, ноги болять, бо натерла, що аж кров біжить, а в душі колотнеча… Тому схиляю голову та варюся в собі.

- Ти дуже вперта, - зненацька чую чоловічий голос, а на плечі падає, щось легке, але таке, що дає мені тепло. - І далеко зайшла?

Я лякливо обертаю голову. Це Герман. Він уже сидить поряд та обдає несхвальним поглядом, який говорить, що я… Ну якщо говорити м’яко - нерозумна дівчина.

- На, - простягає мені термочашку. - Ти вся тремтиш від холоду. Хочеш захворіти?

Лупаю очатками на нього. І тільки зараз доходить, що він накрив мене пледом та приніс щось гаряче.

- Дякую, - беру чашку, але не спішу пити. Відкриваю та відчуваю носом, що то чорний чай.

- Не бійся снодійного туди не кинув, - мовить мені, помічаючи, що я не одразу п’ю.

- Для чого ти прийшов? - питаю та роблю ковток. І відчуваю таку насолоду, що навіть не гріх застогнати, але мовчу. Воно гаряче, зігріває мене зі середини та виганяє мороз. Ніколи не могла уявити, що радітиму таким простим речам.

- Вирішив поцікавитися наскільки далеко ти пішла, - дає відповідь. - І мої здогадки підтвердилися. Бачу сильно натерла, - кидає погляд на ноги, які у сумному стані. - Кров йде. Треба обробити антисептиком, бо ще зараза приліпиться.

- Ти прийшов, щоб познущатися з мене? - обертаюся до нього та зустрічаюся поглядом. - Хочеш подивитися, як мені недобре? Так? Зізнавайся!

А він беземоційний, а попелясте місячне світло тільки це підкреслює. Також робить його світлі очі арктичними.

- Якби я хотів познущатися, то б не прийшов сюди, - відповідає. - Чекав поки б тебе привели до мене. Але стало шкода. Вирішив дати тобі шанс - ти можеш піти зі мною, а не мерзнути.

Роблю черговий ковток чаю. Хочеться гостро відповісти на його слова, але відповідаю наступне:

- Якщо тобі шкода - дай шанс втекти, - приковую погляд до чашки.

- Я дав його тобі, - промовляє, а мене обурює.  - Але далеко ти не зайшла. Сидиш двісті метрів від свого будинку.

Здивовано здіймаю брови. Мій будинок… То його особняк! Я не стану його дружиною! Навіть те, що вродливий не рятує! Ненавиджу! Бісить!